Життя сніговиків на землі недовге. Вони не помирають, а перетворюються на пару та відлітають на небо. Наступного року повертаються пухнастими сніжинками, щоби знову відродитись для розваги або ж розради дітям і дорослим. Але чомусь нікому не дано відродити сніговика зі свого дитинства…
Коли прокидаються зірочки і найнепосидючіші з них починають визирати крізь зашторені пухнастими хмарами вікна, коли шибайголова Морозенко все дужче й дужче щипає запізнілих перехожих за носи й вуха, – подвір’я багатоповерхівки порожніє. Ще кілька хвилин назад галаслива малеча грала у сніжки і каталась на довжелезній ковзанці, яку не спроможні знищити ні холодне зимове сонце, ні двірничка Никанорівна. А зараз навкруги тиша, ніде нікого, тільки загублена червона рукавичка сумно чекає, коли ж настане ранок і Настуся знайде її. Маленький Сніговичок добре знає Настусю. По-перше, її просто неможливо не помітити, бо з появою цієї кирпатенької дівчинки найспокійніші дітлахи перетворюються на розбишак, здатних з вереском носитись подвір’ям до пізнього вечора, забувши про телевізор і комп’ютерні ігри, – і ніякий Морозенко їм не страшний. По-друге, в неї закоханий його Дмитрик. А найголовніше те, що це саме Настуся запропонувала Дмитрикові зліпити його, Сніговичка, і подарувала йому чудові очі – два чорних блискучих ґудзики від своєї шубки.
Імені в Сніговичка не було, його так і називали – Сніговичок, бо був маленького зросту, рівно такий, як і його друг – п’ятирічний Дмитрик. Зазвичай життя у сніговиків недовге, але нашому хлоп’яті пощастило: майже одразу після його народження залютували морози. Правда, Сніговичку від того було невесело, тому що дітлахи не виходили на подвір’я гратися, навіть у садочок не ходили. Дмитрик теж сумував, навіть улюблені мультики дивитися не хотілось. Постійно сидів у вікні, спостерігаючи за вулицею – і ніде не бачив Настусі. Тільки самотній Сніговичок замерзав на тріскучому морозі. Тоді Дмитрик таємно від бабусі вибіг на двір – на одну хвилиночку! – і зав’язав на шию Сніговичкові свій картатий шалик. Не мерзни, друже!
Звичайно, Сніговичок не відчував морозу, проте йому була приємна дружня турбота. На серці стало тепло і радісно. Повірте, від сердечного тепла і любові не розтанув жоден сніговик!
Сніговичкові було сумно самому. Він дивився в освітлені вікна квартир, бачив, як родини разом сідають до столу, розмовляють за вечерею. І хоч слів він чути не міг, радів за тих діточок, яких цілують усміхнені матусі, обіймають люблячі батьки. І дуже тішився, коли його маленьким друзям дарували подарунки. Найкращим подарунком він вважав лижі і санчата, тому що тоді дітлахи не сидітимуть, втупившись у мерехтливі ящики, а гайнуть на вулицю – і гратимуться з ним, Сніговичком!
Сніговики народжуються без батьків, а маленькому Сніговичку так хотілося, щоб і у нього були мама і тато. Тоді в найлютіші морози він не залишався б на самоті. Тато б розповідав цікаві історії, а мама лагідно посміхалась би, слухаючи їхні веселі теревені, і готувала для них смачне морозиво…
Зазираючи час від часу у Дмитрикові вікна, Сніговичок все більше турбувався. Дмитрик не грався, як зазвичай, з татком, сидів майже завжди самотній і сумний. Мама постійно затримувалась на роботі, а коли поверталась, зачинялась у спальні й плакала. Вечеряв Дмитрик з бабусею, але й вона вже не посміхалась, як раніше, і не розповідала цікавих казок. На онукові запитання, коли ж тато прийде з роботи, не відповідала нічого, тільки розгублено стискала плечима. Дмитрик не розумів, що діється. Може, це злий Морозенко заморозив щастя й радість у їхній оселі?
Наступного ранку, коли Дмитрикові сказали, що мороз спав і щоб він збирався у садочок, хлопчик так зрадів, що декілька хвилин стрибав з криками «Ура!». Навіть мама посміхалась, дивлячись на щасливого синочка. Але коли під час сніданку Дмитрик весело запитав: «То тепер злий Морозенко відпустить нашого татка додому?» – в маминих очах зблиснули сльози і вона відповіла, що тато поїхав у тривале відрядження на Північний Полюс. Тепер Дмитрик зрозумів, чому мама плакала. Він теж дуже-дуже сумує за татком!
Маленький Сніговичок був щасливий! Нарешті його друзі можуть з ним погратися! Дмитрик розповів, що Настуся не прийшла у садочок. І на подвір’ї її не видно… Шкода, що у нього немає мобільника: зателефонував би подружці і татові, йому так їх бракує! А чи не міг би Сніговичок переказати його татусеві вітання? У нього ж повинно бути багато родичів на Північному Полюсі, хіба не там батьківщина сніговиків? Маленький Сніговичок хотів розповісти, що бачив нещодавно Дмитрикового тата, він йшов по вулиці з Настусею та її мамою – але не наважився. Можливо, йому це примарилось?
Дні йшли за днями. Сніговичок жив розміреним життям: зранку проводжав друзів у садочок, після обіду зустрічав, потім грався з ними, а цілу ніч самотньо дивився у чужі вікна. Він знав стільки таємниць! Та нікому не розповідав про те, що люди намагаються приховати за дверима своїх квартир…
Цієї неділі маленький Сніговичок і Дмитрик були дуже щасливі! До Дмитрика приїхав тато! І поки мама з бабусею були у церкві, вони разом грались на вулиці. Татко катав Дмитрика на санчатах, потім вони побудували снігову фортецю і разом з іншими дітьми влаштували справжню баталію: обстріляли сніжками і з захватом розвалили снігову споруду. Ще запускали новенький літачок на радіокеруванні – татів подарунок! А зморившись від розваг, зліпили маленькому Сніговичкові тата. Великий Сніговик був високий, як Дмитриків тато, такий само усміхнений, а ніс у нього був зроблений із старої лампочки. Сніговичок був у захваті! Нарешті в нього є родина! Його тато-сніговик – найкращий у світі!
Доробляючи сніговикові ноги, Дмитрик не одразу помітив маму. Дуже розгубився, почувши її злий голос: «Дмитрик! Додому! Зараз же!» Тільки відкрив рота, щоби сказати, що татко повернувся з Північного Полюса, та не встиг, бо мама налетіла на тата, щось кричала, била його сумочкою, а він навіть не захищався, винувато опустивши голову. Дмитрик нічого не розумів. Навіть тоді, коли бабуся потягнула його за руку до під’їзду, він упирався з усієї сили і кричав: «Мамо! Мамо! Тато! Татусю!» Останнє, що він бачив, це те, як тато понуро пішов з подвір’я, а мама накинулась на великого Сніговика і кількома ударами розвалила йому голову…
Маленький Сніговичок знову був самотній. Від його тата залишилась лише купа снігу, наверху якої сумно виблискувала дивом уціліла лампочка…
Дмитрик також не виходив. Сніговичок бачив крізь вікно свого друга з перев’язаним горлом. Мабуть, захворів того дня. Шкода, що сніговики не можуть ходити, інакше пішов би до Дмитрика і обмотав йому горло картатим шаликом. Чим ще може допомогти найкращому другові?
Одного вечора до Сніговичка підійшла Дмитрикова мама. Сніговичок аж затремтів з переляку! Невже вона і його хоче позбавити життя? Але жінка лише поправила шалик. Сніговичок відчув на своїй щоці щось дуже гаряче й солоне. До того він не знав, що дорослі теж плачуть. І сльози їхні набагато гіркіші й солоніші за дитячі…
Вранці Дмитрик підійшов до вікна і побачив, що поряд з маленьким Сніговичком знову з’явився тато Сніговик. Щоправда, трохи нижчий, ніж був, але з тим самим гордовитим носом-лампочкою. Хлопчик дуже зрадів за свого друга, який щасливо усміхався і виблискував чорними ґудзиками-оченятами.
Дмитрик побіг розповісти про надзвичайну подію в житті сніговиків матусі. Вона якраз говорила з кимось по телефону: «Можеш прийти. Я не проти, щоб ви спілкувались. І… вибач мені…»
Наступного дня Дмитрика із садочка забирав тато. Приїхав машиною і попередив виховательку, що тепер щодня саме він забиратиме свого сина. Щасливому хлопчикові сказав, що зараз вони поїдуть в «Мандарин» (їхнє улюблене дитяче кафе) і відсвяткують ще одну надзвичайну подію. «Тепер у тебе є сестричка. Зараз ми заберемо її із садочка». Тато пояснив, що живе тепер в іншому районі міста, в нього нова родина. «Але ти, Дмитрик – мій син! Я дуже тебе люблю! Ми завжди будемо разом!» Яким же було здивування хлопчика, коли їм назустріч вихователька вивела Настусю! Дмитрик взяв дівчинку за руку: «Тепер ти моя сестричка? Це нічого. Я все одно збирався любити і захищати тебе все життя!» Настуся з вдячністю поцілувала братика…
Потім вони розважалися в «Мандарині», а коли приїхали до Дмитрикового будинку, пішов лапатий сніг. Тато катав обох дітлахів на санчатах, вони весело реготали і падали в снігові замети. Тільки маленький Сніговичок краєм ока бачив, як плаче Дмитрикова мама, ховаючись за фіранкою… Дмитрик теж поглянув у вікно. Помітив матусю і помахав їй рукою. І мама, вже не криючись, помахала їм у відповідь.
Сонце вже сховалось за обрій, та малечі не хотілось додому, хоч вони знали, що завтра побачаться знову. На прощання вони зліпили ще двох сніговиків: маму Сніговичку для маленького Сніговичка і сестричку Снігусю.
Тепер Сніговичок ніколи не був самотній. Вдень він грався з Дмитриком і Настусею, а вночі, коли маленькі друзі смішно сопіли у ліжечках, з ним була його родина. Це ж так важливо – мати сім’ю! Навіть якщо ти сніговик…
Коли прийшла весна, Сніговичок зрозумів, що скоро доведеться попрощатися з друзями. Це трохи сумно, але він знав: ніщо не буває вічним. Все має початок і кінець, народжується і вмирає. Вічне лише те, що живе у твоєму серці...
8-го березня Дмитрик прокинувся раніше за всіх. Визирнув у вікно і побачив, що від родини сніговиків не залишилось і сліду. Лише напроти його вікна лежав у калюжі картатий шалик. Змахнувши непрохану сльозу – чоловіки ж не плачуть! – Дмитрик побачив тата, який по-змовницьки махнув рукою: вони домовились, що тато рано-вранці привезе квіти, щоби Дмитрик привітав з Жіночим днем маму, бабусю, виховательку і Настусю. Хлопчик тихенько вийшов з квартири, по-чоловічому потиснув татові руку, забрав квіти і вийняв з калюжі картатий шалик. Дмитрик був упевнений, що з першим снігом маленький Сніговичок обов’язково повернеться…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385256
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.12.2012
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)