Зимові думки

Сонце  невпинно  рухається  до  заходу,  щоб  поринути  за  горизонтом  та  полишити  мене  у  темряві  ночі  з  глибоким  небом,  яке    постійно  манить  до  себе,  чаруючи  та  лякаючи  своєю  величчю.  Кроваво-червоні  відблиски  у  небі,  перисті    розмиті    хмари,  холод,  тіні  від  роздягнених  дерев    на  снігу  –  все  провокує  мене  до  поривання  у  коридори  моєї  внутрішньої  філософії,  згадуючи  минувшину  та    нестямно  бажаючи  відчути  себе  безтурботною,  веселою,  звільненої  від  метушні.
Я  вдивляюся  в  оце  напів-вечірнє  зимове  небо,  бажаючи  погнатися  за  сонцем,  постійно  уявляючи  то  полярну  холодну  ніч    на  півночі,  то  засмаглих  жителів  південної  кулі,  де  на  разів  сонце  подовгу  стоїть  над  головою  високо  в  небі    даруючи  літнє  тепло.  Та  я  б  не  хотіла  прискорити  час,  хоча  я    теплі  пори  року    люблю  більше.  Проте,  навіть  цю  зиму  я    ціную  по-особливому.  Вона  н  е  з  тих  пір  року  коли  дуже  сумно,  хоча  я    себе  пригнічую  інколи  думкою,  що  темрява  вранці  та  ввечері  відділяє  мене  від  можливості  зацінити  велич  зими  в  її  повній  мірі,  бо  не  бачу  яскравих  відблисків  снігу  в  сонячнім  промінні,  бо  сиджу  в  4-х  стінах…І  якось  так  ніжно  мене  огортають  оці  слабкі  промені  зимового  сонця,яке  ще  подовгу  буде  тримати  нас  в  темряві  та    холоді.  Навіть  морозне  повітря,  стає  мені    дорожчим  кожної  миті,  доки  я  на  вулиці.  Якось  радісно  від  передчуття  новорічних  свят  ,які    однак,  дуже    швидко  проходять,  і  за  якими  тягнуться  все    ті  ж  сірі  будні  тільки  вже    іншого  року,  коли  ти  стаєш  старшим  на  рік.  Знову.  Місяць  постає  все  чіткіше  та  яскравіше  посеред  неба,  його  ріжки  гострі  та  зухвалі  –  так  сміливо  примостилися  серед  блакиті.  Ось-ось  сонце    сховається,  а  місяць  буде  єдиним  господарем  неба    та  мільярдів  зірок,  що  ховають  в  його  безмежжі.  
Так  хочеться    протягнути  руки  та    затримати  сонце,  що  червоніє  все  сильніше,  наближуючись  до  горизонту.  Година  спливає  ,і  замість  нього  у  південно-західній  частині    залишився  тільки  багряний  слід…який  якось  казково  та    водночас  сумно  переливається  сяйвом,  наче  прощаючись  зі  світом  надовго.  Кожну  секунду,  коли  пітьма  підступає  ближче  та    заливає  все  довкола  темними  барвами,  я  відчуваю  подив,  трохи  печалі  та  бажання  шукати  ключ  до  щастя.  Зима  –  це  період  вічного  сну  природи  ,після  якого  стається  диво  –  наступає  її  відродження    навесні.  Зараз  оці  всі  дерева,  що  буяють  зеленню  в  травні,  стоять  непорушно  в  задумі  та  невідчувають  нічого  –  ані  печалі,  ані  жалю,  ані  смерті.
Їх  щодня  все  раніше  огортає  ніч,  все  сильніше  притискає  до  себе  в  холодних  обіймах.  То  ледь  відчутний  вітерець  колихає  їх  гілля,  то  сильний  його  порив  безжально  мучить  їх  холодом,  проте  вони  від  того  не  ламаються,  а  стоять  і  чекають  весни.
 Сніг  рипить  під  ногами,  як  у  дитинстві  себе  на  мить  почуваєш  маленьким  безпорадним  створінням,  проте  у  твоїй  душі  давно  вже  відбулися  певні  перетворення.  Коли  ти  бачиш  яким  є  світі  насправді  та  оголені  душі  людей,  ти  вже  не  можеш  казати  що  ти  беззахисний,  бо  такі    споглядання  вимагають  неабиякої  боротьби  та    самозахисту.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385884
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.12.2012
автор: Ентелехія