Наближався ще один Новий рік. Свято, від якого Артем уже давно нічого не чекав. Традиційний «олів’є», келих шампанського і «Блакитний вогник». Можливо, навіть ні з ким буде поцілуватись під бій курантів, бо його «половина» останніми роками, відсвяткувавши «новорічний корпоратив» днем раніше, спала, зморена і розбита, приготувавши, щоправда, для коханого чоловіка святкову вечерю.
Чомусь саме новорічної ночі Артема охоплювала неймовірна туга, жаль за нездійсненним (чи нездійсненим?), гостре відчуття самотності та розпач, що життя минає занадто швидко, а він не встигає за ним. Так хоче бути щасливим, але щастя проходить повз нього, не затримуючись…
Здається, Артемові не було чого ображатися на долю: більше тридцяти років у парі, народили сина і доньку, одружили дітей, вже й онуків дочекалися. Мали і хату, і в хаті, дачу і машину, жили не на широку ногу, але ні в чому не мали нестачі, ще й дітям допомагали. Здоров’ям, правда, не дуже могли похвалитись, але в такі роки і так слава Богу.
Цьогоріч очікувався черговий кінець світу. Артемові смішно було спостерігати, як знайомі скуповлювали сірники і свічки, борошно і сіль, дехто влаштовував справжні «бункери» в льохах та підвалах. Масовий психоз охопив значну частину людства. Проходячи повз оголошення типу «Продаються місця у сховищі, записуйтесь за телефоном…», Артем мріяв, як він теж переховується, але тільки з Ніночкою…
Ніна була найбільшою таємницею його життя та найсолодшими спогадами. Молодша на 15 років, весела, життєрадісна, гарненька, а фантазерка яка! Поряд з нею Артемові завжди хотілося сміятись! Тримаючи Ніночку за руки і заглядаючи в зелені бездонні очі, відчував, що відривається від землі – і летить! Щоби не звалитись з небес на землю, обіймав її за стан і топився в безодні очей, аж голова йшла обертом!
Пройшло три роки – а наче вчора… Ніби й не розлучались зовсім! І як він міг стільки часу жити без неї? А колись… І години не міг без неї бути! Постійно телефонував, страждаючи від розуміння того, що вона заміжня, належить іншому. Мучився ночами і на вихідних, зривався на домашніх. Та найчастіше знаходив собі якусь важку роботу, щоби хоч трохи відволіктись від згадки про жіноче принадне тіло, дзвінкий голосочок, який нашіптував: «Я твоя, коханий! Вся твоя…»
Знову згадуючи про таку жадану, але недосяжну жінку, Артем відчув солодке тепло – і спротив: «Чому? Чому все так?»
Справді, чому? Зустрічаючись з Ніною, він мріяв, що так буде завжди. То нічого, що в них обох сім’ї. Його влаштовували зустрічі пару раз на тиждень. Коханка з Ніночки була неймовірна! Артем і не знав, що він такий справний чоловік! Та розумів, що то тільки з нею, тільки завдяки їй… Ох, як він кохав цю жінку!
Чому ж кохав? Кохає і зараз. І завжди, мабуть, кохатиме…
Ніна ніколи нічого не просила. Та він би небо їй прихилив! Тільки інколи бувала сумною. Тоді Артем знав: знову з чоловіком посварилась. Вони намагались не обговорювати родинні проблеми, даруючи одне одному тільки щастя, проте часом не могли стриматись, журячись, чому їхні «законні половини» їх не розуміють. І дивувались, відчуваючи, що створені одне для одного, що можуть бути щасливими тільки разом!
Чому ж вони не разом? Адже знали, що таке кохання буває раз у житті, і то, мало кому пощастить знайти свою половинку! Знали… Проте одразу домовились, що родина – то святе. У кожного свої обв’язки, своє життя…
Про те, що Ніна завагітніла, Артем дізнався першим. Вона ніколи нічого від нього не приховувала. Так і цього разу. Прибігла на побачення – аж світиться від щастя! – і одразу: «Коханий! У нас буде дитина!» Артем мало не впав. Одразу гордість: я ще ого-го! Та потім прийшло розуміння того, що в п’ятдесят років пізно починати життя заново… Проте Артемові нічого не прийшлось казати: прочитавши, мабуть, його думки, Ніна заявила, що все вже вирішила. Лагідно посміхаючись, жінка промовляла, гладячи коханого по руці: «Зрозумій, мені вже тридцять п’ять. Це просто щастя, що я завагітніла! Нам же казали, що у мене не буде дітей. Мій чоловік на сьомому небі від щастя! На руках мене носить! Я б тобі й не сказала про дитину, але ж ти маєш право знати… Коханий, пробач! Ми не можемо більше зустрічатись».
Це було як грім серед ясного неба! Артем був ображений, сердитий! Замість того, щоби спокійно поговорити, прошипів: «А, то ти вже все вирішила!» – і поїхав. Не бачив дороги, сльози застилали очі. То неправда, що чоловіки не плачуть…
Опанувавши себе, намагався реально оцінити ситуацію. Так, Ніна має рацію. Їй потрібно влаштовувати власне життя. Він кохає цю жінку, тому не буде егоїстом: дасть їй спокій.
Це рішення далося Артемові дуже важко й болісно. Не раз він зривався серед ночі і їхав до будинку коханої – і знаходив у собі сили повернути назад. Телефонував – і чув у трубці, що його улюблений абонент «поза зоною досяжності»…
За деякий час Артем дізнався, що Ніна звільнилася з роботи і вони з чоловіком виїхали. Куди, він не дізнавався. Навіщо? Досить того, що його єдине кохання залишило його. Назавжди…
Не було, мабуть, дня, щоби Артем не згадував кохану. Вона приходила до нього у снах, посміхалась зі старих фото в телефоні, переказувала вітання на сторінках улюблених книг… Три роки в розлуці не зменшили Артемового кохання, лише притупили біль. І от сьогодні, напередодні уявного кінця світу, чоловік прийняв рішення, воно прийшло ніби само собою, таке просте й закономірне, як тільки він не зрозумів цього раніше? Артем вирішив поїхати до коханої жінки і своєї дитини – і жити з ними довго і щасливо! Його не лякали вже ні необхідність розмови з дружиною і Ніниним чоловіком, ні житлові питання, ні думка дітей, тим більше інших людей. Саме зараз Артем зрозумів, що життя дається лише раз, і прожити його потрібно так, щоби бути щасливим, і щоби люди, які навколо тебе, також були щасливі! А хіба щаслива з ним його дружина? Хіба щаслива Ніночка з нелюбом?
Натхненний таким думками, Артем з порогу заявив дружині, що йде від неї, бо кохає іншу.
– Нарешті! – тільки й промовила та. – Мені набридло дивитись на твої страждання і чекати цих слів з дня на день.
Артем і не очікував, що це буде так просто. І не знав, що дружина справді була йому завжди найближчою людиною, яка розуміла все без слів…
Знайти Ніну виявилось складнішим завданням. Але, підключивши знайомих з різних сфер, до вечора наступного дня Артем уже знав адресу Ніниної мами, де й повинна була перебувати його кохана жінка, поки її законний чоловік заробляв гроші у Москві.
Дорога була слизькою, снігові замети не раз перетинали шлях, але Артем усі перепони долав з легкістю, окрилений передчуттям жаданої зустрічі. Це ж треба, саме сьогодні, 21 грудня, в день запланованого кінця світу, закінчуються їхні поневіряння, непорозуміння, і починається нова ера кохання!
Ось і будинок, в одному вікні світиться. «Це вона, моя кохана! Не спить!» – вихором пронеслося в Артемовій голові. Злетів на третю сходинку і радісно забарабанив у двері.
Двері відчинила ненабагато старша за нього жінка, одразу й не зрозумів, що це мама Ніни. Тільки глянула на Артемове розпашіле обличчя і, навіть не привітавшись, запросила зайти.
У хаті було напалено, та чомусь Артема почав бити озноб. Не роздягаючись, роззирався він по кімнаті,шукаючи поглядом ту, заради кого проїхав більше сотні кілометрів жахливою трасою. І побачив. З дитячого ліжечка дивились на нього Ніноччині очі. Повільно підходив до дитини, впізнаючи в дівчинці риси коханої. От тільки носик – гостренький довгий носик – був фамільною ознакою їхнього роду.
– Це Настуся, – тихо проказала Нінина мама.
– Таточку! Нарешті ти за мною приїхав! – проспівала дівчинка і простягла ручки до Артема. – Ми з бабусею щодня тебе виглядали!
Взяв донечку на руки і тут тільки побачив свій портрет, величезний, на півстіни, напроти її ліжечка…
Після останньої розмови з Артемом Ніна пішла від чоловіка і переїхала до мами в село. Вона не хотіла руйнувати родину коханого, але й своєму чоловікові брехати не хотіла.
– Ніна дуже тебе любила! До останнього виглядала, чи ти не їдеш. А сама дзвонити не хотіла і мені не дозволяла. Казала: «Він обов’язково приїде до нас! Не треба його підганяти. Артем кохає мене! Просто йому потрібен час». Портрет твій зробила, щоби донечка, як народиться, бачила тата. І дитину записати заповідала на тебе… А сама… не дочекалася… Померла під час пологів…
22 грудня почався звичайний день. Ніяких природних чи техногенних катастроф, навіть найменших аномальних явищ учора не сталося. От тільки знову пішов сніг – пухнастий, лапатий… Повільно опускався на місто, турботливо прикриваючи сліди вчорашнього святкування кінця світу, що не відбувся… Вкотре…
Артем стояв на порозі власного дому з маленькою донечкою на руках і не знав, що йому робити: розпочинати розподіл майна чи проситись на тимчасове прожиття до Настусиної бабусі…
Раптом двері відчинились. Дружина пильно поглянула на Артема, на дівчинку і суворо сказала:
– Скільки можна дитину на вулиці морозити? Травень місяць? Заходьте швидше!
Заніс донечку до кімнати, почав роздягати. Замерзли пальці ніяк не справлялися з ґудзиками.
– Давай я, – вже лагідніше промовила жінка. – Привіт, сонечко! Тебе як звуть? Настуся? Анастасія Артемівна, значить? Гарне ім’я!
Тоді повернулась до чоловіка:
– А ти йди помийся з дороги, і будемо обідати. Я приготувала твої улюблені биточки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386618
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.12.2012
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)