...напишу тут: ...і от я йду польовою дорогою... пізня осінь - поза сумнівом листо́пад... недавно, видно, пройшов дощ - світ такий... свіжий і небо... живе небо... густо-зелене озиме жито по обидві сторони від дороги - обабіч, як ніби вічнозелений газон - роззираюся...
поле, яким іду, облямо́ване прямокутником соснового лісу, я у звичній своїй осінній одежі - шарудить шкіряний плащ мій (із неякісної шкіри зшитий, а найшвидше з "кожзаму", церати, тобто, добре під шкіру підробленої), шарф бордовий на голові... чобітки мої - до решти стесані підбори - усе цілком реальне... місце тільки не знайоме і нове...
гарно так і комфортно йти мені... дивно трішки, як я тут опинилася... але одразу ж пригадується, що я тут не надовго - на тиждень-два зупинилася у селі недалеко від цього поля, від цього лісу святково-свіжого - у якоїсь доброї старенької бабусі - і блукаю собі околицями, роздивляюся на красоту всіляку світу Божого...
нікого і ніде... тиша і самота солодко і радісно цілковиті... одне слово, душевне тихе щастя і комфорт... гармонія… іду повільно... затишно іду... коли дивлю́ся - вишка така посеред поля, як козаки колись "горою" називали, із дощок збита, майданчик невеличкий нагорі... (знаєте ж... чата ще називали, звідки спостерігали, чи не кури́ться земля крайнеба, чи татари не сунуть підступною хмарою до села… якщо закуриться - підпалювали діжку зо смолою - сигнал подавали всім, щоб зброю до рук брали і коней сідлали - до бою готувалися спішно... а ще такі вишки робили, щоб спостерігати на випадок польових пожеж, коли хліби́ достигають - у переджнив"я...)
піднімаюся на ту "гору" - з висоти краєвид уцілому охопити можна... стою на тому майданчику наверху, тримаюся за теплу до рук дощаницю - дивлюся-надивляюся: гарно так усе скрізь... затишно так.. вітерець не дихне... хмари прозоро-сизі тануть на очах, і чиста пізньоосіння холодна синь глибока все більше запановує проз них... і тут помічаю, що увесь цей світ, цей прекрасний і дивовижно-простий, вишукано-витончений і природний такий, непідробний такий світ - вібрує... звучить ніби...
не так, щоб десь там грубо музика грала, чи радіо яке, ні... він сам собою, внутрішньо, об"ємно увесь звучить і вібрує, у ньому живе - живий ніби ритм...
ах, який ритм, а слова ж які... вслухаюся усією шкірою, кожною клітиною плоті моєї і крові моєї, і фіброю душі моєї - таку красоту і таку гармонію уперше відчуваю....
зачарована і вражено-подивована, захоплена і щось на кшталт натхненної невагомості розправляє у мені всю свободу внутрішнього польоту... я звучу разом і в унісон із усім тим прекрасним світом... звучу і вібрую в ритмі вишуканому його...
"на що це схоже", - думаю... чимось віддалено нагадує танго... але куди там танго - тут невагомість і прозорість така, святковість - бо радість в усьому, як ніби шовкова тонесенька хустинка, витаючи прозоро, опадає згори додолу... "Це вірш!", - догадуюсь, - я, ніби всередині вірша якогось опинилася... мені не знаного, але довершеного і вишукано-простого...
і тут хтось грубо потрясає мене за плече і, ні сіло-ні впало, питає: - Ти голову підняти можеш?.. від несподіванки такої жахливої, від обурення грубощам неможливим таким, я хочу повернути голову, аби побачити - хто це таке амікошонство собі дозволяє?! і відчуваю, що голову я якраз-то повернути і не можу... кілька разів силюся, а вона - ані руш... рівно тільки стоїть, не повертається... "та що ж це..." - думаю... і навіть страх починає полонити мене... урешті від тривоги тієї розклеплюю повіки - реанімація... мене будять після наркозу... трясуть за плече - одне слово, вдома...
але, коли вже голова повернута, процедури усілякі здійснені, мене зоставлено і все стихає, обережно прислухаюся у собі і чую ще відгомін того світу-ві́рша, в якому побувала... у реанімації в основному сплю, бо "колять" морфій, а через добу, уже в палаті госпітальній - так вийшло, що я там сама, записую на серветці того вірша, в якому побувала (олівець у ті часи був зі мною скрізь і завжди - в палаті, правда, була тоді зі мною шарикова, ні, гелева ручка - тонесенько так писала і легесенько на серветці... а може й шарикова все-таки...) - не всього, звичайно, але фрагмент з того вірша, яким звучав ТОЙ світ... мені його тільки до паперу пришпи́лити, раділа я, щоб не зник, а потім його пригадаю і відновлю...
я діставала ту серветку, яку ховала між сторінками книжки, що була зі мною в госпіталі (книжки завжди і скрізь зі мною були...) перечитувала фрагмента того справді не земного вірша - таку насолоду і затишок переживала... і це - у після операційній палаті госпітальній...
десь під вечір прийшла до мене дочка - Роксана звуть її... я так зраділа, достала ту серветку і кажу, ось я тобі вірша абсолютно неймовірного прочитаю, кусочок із вірша, осьо послухай - і починаю, розгойдуючи рукою, ніби у ТОМУ ритмі намагатися ТАК! прочитати ті слова... одна спроба, друга... і відчуваю з жахом, що не виходить його прочитати ТАК... тоді бачу, Роксана дивиться на мене занадто уважно і спокійно... добре, врешті кажу я, потім колись тобі його прочитаю... і ховаю ту серветку між сторінки...
виявилося, що в цьому світі ТОЙ фрагмент ТОГО вірша не читається і не звучить... я швидко зрозуміла, що у нас тут зовсім інший ритм, світ наш вібрує у зовсім іншому ритмі і ТОЙ вірш тут не живе... 17 років по тому я віршів не писала... так, як раніше - строфічно, класично-ритмічно писати не могла, бо чогось мені стало здаватися таке писання скучним занадто... а Овен ніколи не робить того, що йому робити скучно...
протягом тих мовчазних у поетичному смислі рокі́в (вірші я всере́дині себе бачила, просто не записувала їх, не матеріалізувала - мені і так цікаво, для чого фіксувати, думала собі...) я ловила себе на думці, що, якщо я іще буду писати вірші, то це будуть зовсім інші вірші...
і от, три роки тому, так склалися обставини мого життя, що я знову
опинилася у поетичній течії... струї... і от пишу тепер у цьому моєму "рваному", як я його називаю, ритмі і стилі... здогадуєтеся чому?.. бо він чимось віддаленим нагадує мені ніби відгомін ТОГО ритму Того світу...
настільки, наскільки ТОЙ ритм може хоч якось "звучати" у нашому світі...
чи могла б я писати класичною строфою, рахуючи склади́, розставляючи наголоси, вимучуючи рими?... - могла б, звичайно, але сама тільки думка про таке наганяє на мене сіру скукоту... ні... не хочу...
у цьому моєму стилі - свобода... та й нічого я не вигадую, не підбираю, не вимучую... я - бачу... і чую - першу фразу, а тоді швиденько так слова висипаються, римуючись настільки, наскільки треба, щоб "тримати правий край"... не скажу, що я не працюю - напруження, зосережденість, концентрація - але це механізм, який запускається, коли починається процес - сам починається, і де й коли захоче... тому знову я скрізь ношу з собою олівця простого і блокнотика - і на підвіконні біля ліжка, де сплю, і на городі, коли за рослинами своїми доглядаю, і навіть у лісі, коли біжу своїм ранковим годинним маршрутом... є ще в мене годинний луговий маршрут... багато про все це (писання віршів) знаю, бо спостерігаю за собою все життя - я собі сама дослідник і піддослідна...
а тому, коли мене починають повчати, чи "підказувати" - я тільки осміхаюся дещо скептично і раджу вчителям моїм просто не читати цього всього, та й по тому... самі ж бачите - такі вірші цікаві і подобаються тим, хто йде за ними, а не намагається тягти їх за собою... хто сприймає такі вібрації, ритм... і таких людей чималенько є... до речі, там, на сайті, де ніхто нікого не "товче", у мене є послідовники... дізнаюся я про своє "учительство" чисто випадково - візьме та й напише мені хто, що читає мене "всю" і "вчиться"... я бажаю успіхів... зайду коли, гляну, як там "самонавчання" те просувається, похвалю за якийсь вдалий рядочок, чи образ - але ніколи не брешу... і ніколи не повчаю... бо це процес і він триває у своїм часі і за своїм законом...
ві́рші живуть не в нашому світі... наш світ і наш звичайний стан називають бета-ритмом... а вірші живуть у альфа-ритмі... хто вміє "переключатися", той поет, а хто не вміє - критик і поучитель... є іще тета-ритм, там прозріння живе, там ідеї живуть... щоб туди потрапити - треба добре "ноги витерти"... але дехто впадає туди і без підготовки, небагато, правда, таких...
отака вийшла у мене історія... той, хто справді Поет - знає, що він усього лише секретар, вправний приймач... а віршів ніхто не пише - вони приходять самі, треба тільки вміти їх почути і встигнути їх одягнути у точно дібрані-підігнані слова наші... а хто цього не знає, той "хоче бути поетом", що також добре, бо якщо буде вперто і вірно, віддано! хотіти, то йому відкриють...
вірю, що Ви мені вірите і не запідозрите ні у шизофренії, ні у самосвятстві... думаю, Вам цікаво буде все це прочитати... у крайньому разі - Ви запитали, я розповіла - обом приємно і це добре, праж??
Боже мій! уже половина четвертої!... чи добраніч Вам бажати, чи вже й доброго ранку? а, побажаю Вам і того й іншого...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386998
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 23.12.2012
автор: Валя Савелюк