Колись я щастячком вмивалась,
Неначе квітка вся цвіла,
Від ніжних слів, так напивалась,
Що, аж крутилась голова.
Хто міг подумати, що справжнє,
Кохання може так втекти,
Мабуть було воно уявне,
То ж, не вдалося зберегти!
Зкував ланцюг коваль жорстокий,
Нечисту силу зачинив,
А потім з мене випив соки,
Та чорну відьму полюбив.
Тепер в душі нечиста сила,
Керує серденьком моїм,
Надламані обоє крила,
Не віриться очам своїм
Болить голівонька і тіло,
І дух життя майже помер,
Де справжнє щастя те осіло?
Шукати де його тепер?
Ланцюг потрібно розірвати,
Звільнити душу від злих сил,
Але чи зможу покохати,
Якщо не має в мене крил?
Просила долю я, благала,
Чи можеш чимсь допомогти?
Вона тихесенько сказала:
«Ще трішечки ти потерпи.
Одного дня, майже під вечір,
Зустрінеш щастя ти своє,
В очах твоїх він все побачить,
Ланцюг любов»ю розірве».
Я їй повірила і стала,
Чекати вечора свого,
У хвилі мрій легких пірнала,
Літала разом з НЛО.
*****
І ось настав цей день, цей вечір,
Зустріла друзів, як завжди,
Хтось ніжно обійняв за плечі,
Знайомий друзів!Це був – ти.
Я обернулася і грізно
Сказала: «Руки забери»
Але мабуть вже було пізно,
Ці погляди кудись вели.
На нас дивилася подруга,
Ревнивість блимала в очах,
А мій ланцюг, душі кольчуга,
Став розсипатися на прах.
На дворі почало світати,
По вулицям бродив туман,
Пора гостей вже проводжати:
В подруги не тверезий стан!
Вона тягла тебе з собою:
Сама не зможу мов дійти.
Мої думки кипіли з кров»ю,
Але ж, Він мусив був іти!?
Через годину повернувшись,
Палив цигарку під вікном,
Листок паперу розвернувши,
Почав дивитись в телефон.
І я дивилася - не спала,
Той запах чула крізь цей дим,
Світло в кімнаті не вмикала,
На це хватило в мене сил.
Туман забрав його до дому,
До мене з ранку прийшов сон,
Я народилась наче знову,
Почну новесенький альбом!
Він шепотів мені на ушко,
Що в цьому світі щастя є,
Що сама гостренька колючка,
Колись кохання пізнає.
***
Розпочинався день, як завжди,
З стуку трамвайного, коліс,
Це наче хтось зривав петарди,
Чи стукав в двері п’яний гість.
Він розбудив мене так рано,
Що сон аж трохи розізливсь,
Не докрутивши мелодрами,
В повітрі різко розтворивсь.
Тиск наче в нормі, стук у серці,
На кухні чайник вже кипів,
Хоч вчора дали трохи перцю,
Буває гірше! Не до слів!
Попросиналися вже й друзі,
Постійно телефон дзвенить,
Може сказати все подрузі?
Ні! Серце моє не велить!
Піду я краще прогуляюсь,
Зайду в найближчий магазин,
На другий день не похмеляюсь,
Куплю додому апельсин.
Замок відкрила, ручку тихо,
Натиснув вниз і от так - так,
На щастя моє, чи на лихо,
З дверей записка, як літак.
Вона вже впала на долівку,
Виднівся надпис: « Подзвони»,
Як би, хто зняв мене на плівку,
«Із повним ротиком води»!
Все ж, підняла оту записку,
Із телефонним номерком,
Якомусь мабуть приколісту,
Ну, нічого було робить.
Швиденько набраний був номер,
І довгенькі пішли гудки,
-«Алло! Це смольний! Ви здорові?»
Не знала що відповісти.
-«Не вдалий жарт!? Ви мабуть хворі»!,
- Хотілось скинути дзвінок,
Вслід: «Вибачай! Ну «AEYM SORI»,
Ми танцювали вчора вдвох»!
Спочатку я, аж розгубилась,
Не знала, що відповісти,
У грудях серденько забилось,
На проводі, впізнала - Ти!
- «Привіт, як спалося, як справи,
Що Вас до мене привело»?
-« Любовної напився кави,
І закохавсь в твоє єство».
Я переводила на жарт все,
Сміялася собі на гріх,
Але ж горіти стало серце,
Таких нема від нього лік.
***
Ми домовлялися про зустріч,
У двох, щоб вечір провести,
Щоб почуття свої не мучить,
І долю потім не клясти.
В наступний день, після роботи,
Зустрілися біля метро,
Він йшов із розами, навпроти,
Все ж, якось боязко було.
Юрба людей, стоять маршрутки,
Сліпили в очі ліхтарі,
Секунди бігли не забутні,
А з ними всі думки мої.
Ось протягнув букет гарненький,
Сказав в емоціях привіт,
Поцьомав в щічку солоденько,
Цим почуттям відкривсь ліміт.
Лиця людські були байдужі,
І номери маршруток всіх,
Не обминаючи калюжі,
Все ж перейшли межу, поріг.
Ми милувались одне одним,
Хоч я приховувала це,
Шкода, не зовсім був Він модним,
Але ж добро в душі несе.
Сміятись разом, говорити,
Мовчати, теж приємно з ним,
Здалося враження, що старість,
Не поженеться не за ким.
*****
Дорога нас вела із парку,
До ресторанчика під зруб,
Жіночу я держала марку,
Ховала посмішку між губ.
На щастя, столик був ще вільний,
До нас швиденько підійшли,
Мені дівчині сексапільній,
Меню відразу принесли.
По залі музика кружляла,
Вальс танцювали почуття,
Коньяк з кохання розбавляли,
Нам посміхалося життя.
Велась розмова просто, ніжно,
Ну ні про що, ну просто так,
З цього нічого було смішно,
У наших все було руках.
Час промайнув тут дуже швидко,
Але ж потрібно було йти,
Та й почуття вже на підпитку,
Додому треба їх нести.
Забрала їх, й тебе до себе,
Не раз не стукнув в душу страх,
Світили зорі нам із неба,
Він так хотів мене – ще б пак.
Переборовши я цей натиск,
Розклавши вільний ще диван,
Не в перший день ж, йому віддатись,
Не передати цей вам стан.
Нарешті почуття заснули,
І Він тихесенько хропів,
Потерпить милий, якщо любить,
Ще вдосталь буде вечорів.
У мріях трішки політавши,
В віконце запустила сон,
Думками руки зав’язавши,
Тихенько випустила стон.
*****
Раненько задзвенів будильник,
Робочий день чекав на нас,
Ми прокидалися повільно,
В країні був зимовий час.
Не перевівши свій годинник,
Пили ми каву на льоту,
Чомусь пусті були зупинки,
Трамвай не їхав по дроту.
Свіже повітря й малолюдність,
До істини нас привело,
Що правда є а не ймовірність,
Годинник йде не правильно
Година швидко промайнула,
Я на роботу і він теж,
Ніжні слова ще раз почула,
Для них не було якихсь меж.
*****
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387598
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.12.2012
автор: Дядя Вова