Плутаючи кохання і пристрасть,
ми заблукали у безкінечному лабіринті,
через відчай і розпуку роздираю нігтями обличчя
до крові, так і не знаходячи полегшення,
а сльози потрапляли на подряпини і пекли,
роз'їдаючи сіллю рани зовсім немилосердно.
Заграй мені, коханий, що хочеш, але заграй,
я нап'юся звуками твоєї гітари і буду п'яна.
І ти граєш вкотре свого Цоя, але мені мало.
Заспівай мені, коханий, втіш мене,
нагодуй мою голодну душу.
І ти співаєш, як же я тобі вдячна за це...
З лабіринту по одній випадають цеглини,
але у нас немає сил іти далі,
ми обоє падаємо знесилені,
біля нас лежать уламки чужих душ.
Обіпрись на мене, я буду тобі опорою
і ми йдемо, оминаючи смітники із підкорених доль.
Зранені невідомим невидимим супротивником,
ми стомлені і побиті дійшли до вівтаря,
щоб попросити помилування,
ми стоїмо під палючим промінням
і надіємося що нас простять.
Довго стукаючи у двері, щоб знати відповідь.
Ми отримуємо індулігенцію і можемо дихати,
нарешті ми належимо одне одному,
невже я відчуваю твої обійми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391569
Рубрика: Верлібр
дата надходження 11.01.2013
автор: Лілея Лозова