( поема)
Стогне, виє завірюха,
Дід угрівся уночі
Час від часу спину чухав…
З ним онуки - слухачі.
За яку ж то провину
Завели нас в оману.
Довели Батьківщину
До инфарктного стану.
Дід бурчав, та тихо «охав»,
- Що то в біса за епоха?
Ніби і не кріпосні,
А життя, немов у сні.
Не співаємо пісні,
Не радіємо весні.
І бурчить про себе тише:
- Промисловість вже, не дише.
* * *
Діду ?– просять онучата,
Щоб розмову розпочати.
- Ти нам казку не кажи,
Про дитинство розкажи.
Як прийшла Радянська Влада,
Як фашиста били, гада.
А коли ти маєш змогу,
То згадай про Перемогу?
- Що ж… сказав дід для зачатку,
Розпочну тоді спочатку.
* * *
- Скільки було мені років,
Як порушив мир та спокій
Цар російський - Миколай?
Мабуть шість!? А ну стривай.
Дійсно шість, бо одинадцять,
Та плюс шість, як раз сімнадцять.
Відказавшись від престолу,
Цар зробив країну «голу».
Перейшло все іншій владі,
Десь в далекім Петрограді.
І прийшли більшовики,
Не на мить, а на віки.
Після того… почалося,
Все робилось, що моглося.
Бо бажали «на віки»,
Не одні більшовики.
Польське панство та германці,
«Брали» владу лихоманці.
Десь «червоні», а десь «білі»,
Вирізали села цілі.
Там Денікін, тут Петлюра,
Рвали владу в «три алюри».
А за лісом, у Витовці,
Правлять бал свої – махновці.
Навкулачки, кум на свата,
А з обрізом - брат на брата.
Кожним розум свій керує,
Кров кипить, життя вирує.
При такій до нас увазі
Всяк, підвладний і образі.
Тож, не мало від тих лих
Постраждало і малих.
Пам’ятаю раз улітку,
Десь перед обідом…
Пас кобилу нашу «Квітку»,
Я з сусідським дідом.
Проїжджають молодці -
По рушниці у руці.
Той що їхав косо боком,
На кобилу кинув око.
Розсідлав свого коня,
І до «Квітки» навмання.
Щось бурчить, та когось лає,
А мою мерщій сідлає.
Та поїхати не зміг,
Бог тоді нам допоміг.
Необ’їжджена кобила,
Ледве з ніг його не збила.
Нам на щастя, їм на зло,
Того разу повезло.
Бо в Божках сім’ю згубили,
Через норови кобили.
* * *
Пролетіли дні, та роки,
Вгамувалися ми доки.
Згодом стало все до ладу,
Кріпнули ми, кріпили владу.
Щоб здолати різні біди,
Були створені «Комбіди»*.
Звісна річ «Комбіди» ті,
- Допомога бідноті.
Вони в селах керували,
Хоч уявлення не мали,
Як розруху подолати,
Як заможнішими стати.
А хто в труднощах та поті,
Віддавав себе роботі…
Записали в «куркулі»,
Мов вони – вороже злі.
А ледачі, навпаки…
Як відвічні кріпаки,
Вони горя, мов зазнали,
Бо земель своїх не мали.
Прославляють їх, цінують,
В партактив рекомендують.
Язикаті, ті до речі,
Згодом сіли нам «на плечі».
За душею, хто щось має,
Тяжка його доля
Все з подвір’я вигрібає,
Комсомолка – Поля.
Гіркий відчай та горе,
Урізали їм вік.
* - «Комбід» – комітет бідноти.
Як згрібали в коморі,
Хліб для діток на рік. .
Дід притомлений затих,
Опустивши долу очі.
Скільки різних бід та лих,
Він згадав тієї ночі
* * *
Тож, позбувшись царизму,
Ми «вільними» стали
І шляхом соціалізму,
Далі крокували.
Збились. Не туди пішли,
В занепаді нація.
Та на щастя шлях знайшли:
-Колективізація.
Що творилось на селі,
Пам’ятають і малі…
І від спогадів отих
На хвилину дід затих.
-Не питаючи згоди,
Заганяли у «СОЗ»*.
Від такої нагоди,
Аж по спині мороз.
Хто умів працювати,
Все на світі прокляв.
Треба в «СОЗ» віддавати,
Те, що вік заробляв.
Тож, яка в тім потреба?
- Шию пхати в ярмо.
* СОЗ – спільний обробіток землі
Жити краще? - Не треба,
Мов… і так живемо.
Дратувала та дія,
І не та була ціль.
Бо ще Марксова мрія:
- Всіх загнати в «артіль».
Від зорі, хто у полі,
Ті, хто хліб цінували
Заслужили неволі,
У Сибірі пропали.
Позбулись ми віддачі,
Рук селянських, робочих.
А що взяти ледачим,
До землі не охочих?
Тим, хто дійсно «від плуга»,
Від матусі – землі:
В нагороду заслуга,
В Соловецькій імлі.
З часом десь, схаменулися,
Відмінили наказ.
До селянства звернулися,
Та звичайно - не враз.
* * *
Нам багато в чому,
Може й не везло,
Та Держава квітне
Ворогам на зло.
Ворогів не мало,
Серед нас було,
І від них страждало,
Місто, та село.
Треба ворога знати,
Як говорять, в лице.
Мушу я нагадати,
Вам хлоп’ята про це.
Перший ворог – в душах холод,
Ну а другий – страшний голод.
Третій ворог в ті роки,
То, самі більшовики.
Вождь наш рідний, в ту годину,
Звів в могилу половину
Вірних ленінській ідеї,
Що боролися за неї.
* * *
Пам’ятаю сніг та холод,
А в країні страшний голод.
Як страждали наші люди…
Мертвяки валялись всюди.
Це Господнє покарання,
За його не шанування.
І від спогадів отих,
Дід на печі знов притих.
- Віру в Господа, що мали,
В душах грішних зруйнували.
Під коморами дзвіниці,
Рідна хата без божниці.
Боже – Господи прости,
За нелюдські дії.
Понівечили хрести,
Звірі – лиходії.
Ще й тепер серед ночі,
В дні, вже нашої скрути,
Голодні ті очі
Не дають нам заснути.
Щоб забути той голод,
Прошу Бога без меж:
- Не дай голод, та холод,
Пережити вам теж.
По теплу, як весною
Проросла лобода,
Не такою страшною,
Вже була та біда…
* * *
З кожним днем забувалася
Та гірка лобода.
Збігло все, вгамувалося,
Як весіння вода.
А за те що страждали,
Ми сильнішими стали.
Бо як раз у ті роки,
Ми всі були – більшовики.
«На дворі ми і вконторі,
Ми в майстерні і коморі.
Ми на полі, ми на волі,
Ми в«вагоні», і в «загоні»
А других, що теж при «ділі»,
Турбували інші цілі.
Ті «копали», садовили,
Ґвалтували, та губили.
Вибивали згоду,
Ти – «ворог народу».
А залякано радів,
Тільки той, хто не «сидів».
Та на жаль, як раз тоді,
Не сиділи лиш «руді».
Бо вели до Ягоди,
Не питаючи згоди.
- А за що ж хоч забирали,
Тих, безвинних серед ночі?
Досконально про це знали,
До жорстоких справ охочі.
Вождь нам був – рідніше Бога.
Тільки з ним, брат, «перемога».
А кому вожді не рідні,
Для суспільства ті не гідні.
Позбувались пільг та благ,
Шлях один у них – «Гулаг»*.
Мав і я вже зрілий вік,
То був тридцять… сьомий рік.
* * *
Став Єжов людей карати,
Від Вождя діждався страти.
Потім - «третя серія»,
«Лаврентій Палич Берія».
*Гулаг - Головне управління лагерів
І при ньому людей били,
Забирали, садовили.
Та одних було за що,
Інших просто «ні за що».
За буряк, за картоплину,
За ідею, за цеглину.
Серед них шалена сила
Тих, що мати народила.
Садовили за п’ятак,
А частіш – «за просто так».
Мов, на зборах задрімав,
Вчасно руку не підняв.
Хтось сидів за анекдоти,
Що були не «за», а «проти».
Той за те, що десь невдало,
Хліба в полі зібрав мало.
Той посіяв не в той час,
Значить «ворог» - проти нас…
І рахували сосен крони,
Людом напхані вагони.
Знов заплющивши очі,
Дід до печі принишк.
З його вуст серед ночі,
Вчув я жалібний скрик…
* * *
Є кругом «робоча сила»,
- Розквітай країно мила.
А якщо не вистачає,
Про те Берія подбає.
Генерали кріплять шпали,
Щоб «Вождя» не забували.
Та не ті, що на петлицях,
А під рейси, в рукавицях.
Ті - на «Біломорканалі»,
В крутих схилах замість палі.
Інші в лісі на «повалі»,
В горах десь, на перевалі.
Звести міг хтось негайно,
І життя нанівець.
Якщо десь неохайно,
Зуживав олівець.
Необачливе слово,
І «путівка в Гулаг».
Скільки там помилково
Згнило їх бідолах?
Дід пригладив сиві вуса,
Знову звів до стелі очі
І згадавши про Ісуса,
Похрестився серед ночі.
* * *
Різне, брат, траплялося
З нами в ті роки.
Довго ще з’являлися
В ніч більшовики.
Нас, до речі, менше стало,
Бо загинуло немало.
КДБ – нечиста сила
На третину, десь, згубила.
Хто бурхливо, інші тихо
Та здолали і те лихо.
Не дай Боже вам і в сні,
Щоб приснились ті «пісні»
Коли вдови голосили,
В Бога смерть собі просили.
Я б жінкам нашим за муки
Цілував щоденно руки.
Звівши руку до вуха,
Дід прискіпливо слухав:
- Чи не сипить вже сніг?
То схожу «за поріг».
Крекче, хука на руки,
Певно добрий мороз.
- Досить горя онуки,
Розповім вам про «СОЗ»*.
* * *
Той, хто пережив те лихо,
Жили дальше, жили тихо.
Дні точилися повільно
Не в тюрмі, та і не вільно.
Щоб покинути село,
В той час шляху не було.
Влада пильно про нас дбала,
Паспортів не видавала.
Парубки, ті змогу мали,
Через армію втікали.
Після служби, як відомо,
Не верталися до дому.
*«СОЗ» - спільний обробіток землі
Ми ж шляхів не вибирали,
Все робили, що казали.
А у «СОЗі» у ті дні
Нам лічили трудодні.
Відробив колгоспник день,
Має залік – трудодень.
Як напружена пора,
Маєш в день і півтора.
Помічник у тракториста,
Мав, десь, трудоднів під триста.
З бригадиром, хто у мирі,
Мав за рік сотні чотири.
В кінці року мали плату,
Зернову натуроплату.
А платили від душі,
Керівні товариші.
Так наприклад, нам у «СОЗі»,
При його нікчемній змозі,
За тяжкий робочий день,
Грамів двісті – трудодень*.
Хоч «співай», хоч «голоси»,
Але більше - не проси.
Бо на жаль його нема,
Все пішло у «закрома».
* * *
Дід, спустивши ноги з печі,
Ніс прочистив не до речі.
Душогрійку мовчки стяг,
Позіхаючи протяг:
* Мається на увазі 200 грамів хліба.
- Я життя свого без спину,
Розповів вам половину.
Завтра знайдемо годину
І на другу половину.
Хоч ви слухачі охочі,
Часу, мабуть, за півночі.
То давайте спочивати,
Незабаром вже й, вставати.
Дітвора сопе на печі,
Дід приліг коло малечі.
Зморений солодким сном
Стих і вітер за вікном.
* * *
Та хіба ж імовірно
За неповний свій вік,
Пережити покірно
Зміг один чоловік?
Дід не спить, поторгав комин,
Крає душу гіркий спомин.
Що то в біса за життя?
І немає майбуття.
А думки, як чорні хмари
Все висвітлюють примари.
Дід напружує чоло,
Не забути, що було.
Ось і зараз в наші дні,
Невеселі та нудні,
Кажуть живемо в селі…
Схоже це на плітки злі.
Не село, а хуторець,
Село звели нанівець.
Різні течії були,
Та нічого не дали.
То «дрібнили», то «єднали»*,
Але успіху не мали.
Результат тої мети –
Пусті хати та хрести.
Люди в селах не тримались,
При нагоді розбігались.
А терпіли ті умови,
Лише немічні, та вдови.
А колись була і школа,
Для райкомівських - комора.
Був і клуб, машинний двір…
Безліч літ пройшло з тих пір.
Та щоб до тих днів дожити,
Треба було пережити
Ще відрізок страшних літ,
Від яких здригнувся світ.
СІКалін.
* * *
далі буде...
* - мається на увазі об’єднання колгоспів, та укрупнення бригад та сіл.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392123
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2013
автор: Сідий