За предковічними лісами, за широкими і безкраїми степами, вдалині від гомінкого світу людей жила маленька фея. У чудовому і квітучому гайку вона знайшла собі помешкання. Кавові кущі, ванільні орхідеї і коричні дерева наповнювали той гайок неймовірним ароматом, який може бути тільки у казці. Та й саму фею звали на ймення Іриска – така вона була добра душа до всього живого, до кожної рослинки, билинки… Кожній тваринці, живій істоті вона чим могла допомагала. Отака от собі солоденька цукерка, яку цінуєш, коли вона одна така є.
Серед конвалій і ромашок, які завжди цвіли одночасно в її гайку, вона пурхала кожного дня, наввипередки з міріадами колібрі, що хихотливими зграйками носились у сонячних променях поміж гілля дерев. І не було її крильцям втоми.
Прокидалась вона з першими променями сонця. Випурхнувши із квітки орхідеї, радувала тріпотінням своїх крилець кожну квіточку, кожного жучка, кожну комашку. За усім невтомно наглядала.
Одного чудового ранку, вмившись крапелькою роси, Іриска краєм ока помітила вдалині серед дерев якусь постать, незнайомий силует. Стрімголов пурхнувши увись, щоб краще роздивитись, хто це був, феєчка полетіла так високо над деревами, що не помітила, як одним крильцем зачіпила гілочку. Вона встигла роздивитись ту постать, сонного рицаря, втомленого боями, який забрів на своєму коні в мандрах у казковий ліс… У потертих латах, із мечем і щитом, які побували не в одній битві він понуро мандрував до свого дому, наче у сні, меланхолійний, зажурений і кінь його, немов відчувши приємну ауру, зупинився перепочити.
Та літаючи отак стрімголов і з великою цікавістю, маленькій феї треба було бути обережнішою: та гілочка поранила їй крильце. І легенькою пушинкою Іриска опустилась на м’який мох. І тепер не могла літати. Зграя друзів-колібрі одразу ж підхопила її і понесла до головної лісової чаклунки, яка відала усіма лісовими чарами і казковими істотами, що мешкали у казковому лісі.
Довго мудра чаклунка вислуховувала історію, що трапилась. А ще довше думала, як зарадити цій прикрій випадковості. Думала, як допомогти її маленькій «підлеглій»… Думала, як бути із несподіваним гостем-мандрівником… Та нарешті мудра жінка оповіла феєчці, що знає, як допомогти.
Лісова чаклунка повідала, що лише ставши людиною, маленька фея зможе далі повноцінно існувати, бо феї без крилець довго не живуть. Та й водночас зможе допомогти мандрівному рицарю пробудитись від сну, стати його музою, дамою серця, опорою і надією. Важко маленькій літунці було відмовитись від свого життя «літаючої іскорки», але ж не могла залишити когось, хто потребує допомоги. І вона погодилась.
Кілька помахів чарівною паличкою – і із феєчки постала чарівна юна дівчина, з довгими косами, глибокими виразними очима, що мерехтіли міріадами блискіток: як би нагадуючи про блискітки крилець. Тендітне плаття було немов зіткане із вранішнього туману, а на голові – вінок із ромашок, що виблискували дрібненькими крапельками роси.
Неквапливою ходою, із незвичними відчуттями колишня фея Іриска рушила до місця, де зупинився спочити сонний рицар.
Молодий чоловік в обладунках дійсно, як крізь сон відчув наближення лісової феї, яка все одно в душі залишилась такою. Наче пелена упала з його очей. Яскравими барвами наповнився світ.
- Невже це дійсно ти? – запитав рицар.
- Так, це я… - відповіла фея. І усміхнувшись загадково опустила погляд. На її щічках з’явився рум’янець…
- Ну звісно ж, це саме ти!.. – і молодий чоловік обережно і ніжно взяв свою рятівницю за руку. – Як я тебе довго шукав…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393276
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.01.2013
автор: Knight Andrzej