- Поглянь… Як тихо навколо… Життя поволі готується до сну, аби з першими променями світанку повернутися…Одвічне замкнене коло існування людського серця, його ритму та надій…Щоденно засинаючи, воно чекає на прихід месії на ім’я Щастя….. Тихий, стомлений голос звивався під потоками світла, що втікало від лампи, яка присіла навпочіпки на столі. Тихий, депресивний настрій панував у закутках комірки, яка була дрібною піщинкою у пустелі навколишніх будинків. А навколо було безліч таких самих комірок, у душах яких панувало різнобар’я настроїв та емоцій. Кожна нова серія буденності одягала образи відповідно до свого настрою, образу та реплік, які вона готувала своїм глядачам. Ніхто не хоче бачити старіючу, зморшкувату акторку, яка кволо прямує своїм життєвим шляхом. Правда ж?? Усім потрібна грайлива, усміхнена та позитивна дівчина, Буденність, яка стрімголов мчить до омріяних радощів, почуттів….. Тому усі сльози-дощі, полотнище колись чарівного волосся, яке вкривається сивиною зими, старанно ховається під ковдрою осіннього листя, що виграє усіма барвами пожовкло - багряного листя, а душу оберігає легка сукенка, під якою поволі вкривається зморшками часу серце.
- Як тихо навколо….Страшно…Усі мовчать, їх вуста, спотворені усмішкою обіцянок, що стали пилом у потоці часу….А мрії…. ?!! Як же бути з ними?! Скажи мені!! Поглянь на мене!! Здавалося б, той самий сіро-зелений погляд, який десятки разів блукав між словами, що стали полоненими паперу та олівця, однак він здавався чужим, чи то може виснаженим щоденними намаганнями усміхатися та здаватися щасливим. Тонкі нотки тихого божевілля підкрадалися до його душі…. – Як тихо навколо…..Так було тоді, коли мене покинув кароокий погляд, що роками оберігав душу від болю, страху та безвиході. Я знала, що не одна у цьому божевіллі щоденної буденності. Проте кожен шлях має своє закінчення, от тільки прикро, що ніхто не знає, коли він прийде до нього. Ми можемо жити лише припущеннями, а ще краще надією, вірою у довжелезний ланцюжок власних днів, які маємо розфарбувати веселковими фарбами та емоціями. Жити!! Саме так!! Жити в очікувані на щастя…..
- Тиша… Вишукана леді… Ледь вловима для очей краса обличчя, яке не знає, що таке час та страх прожитих днів. Вона часто навідувалася до моєї душі, сідала на краєчку серця і вдумливо роздивлялася кожну шпаринку, вишукуючи у них хоч найменший натяк на наявність віри у саму себе. Що я могла подарувати їй?! Свої мрії?? До чого вони їй?! Вони занадто сірі для душі такої леді як вона. Скажеш, що це звучить дивно, але….. Обернися!! Бачиш?! Там на полиці, вони там…. Вони.. Мої мрії… У темному кутку полиці, яка була завалена книгами, сиділи мрії, зніяковіло кліпаючи почервонілими очима, які потерпали від світла, що линув з лампи. Мої мрії… Виплекані душею, омиті солоними сльозами суму та болю, їх одяг понівечений часом, прожитим болем та марними сподіваннями. Вони бояться денного світла, їх прихисток - засмічені думками закутки душі, де за купами душевного непотребу марнується їх життя. Їхні серця атрофуються від обіцянок, що пророкують їм нові обрії власних емоцій. До них долинали слова, силуючись отримати своє місце у мороці стомлених судин. Марно… Чергове повернення до щоденних світанків душі вже вкотре відкладається. А щастя? Воно грає у піжмурки зі мною, ховаючись у темряві самотніх кімнат. Здається, що наближаюся до нього, простягаю руку, однак відразу потопаю у пустці темряви навколо. А за плечима вчувається обережний сміх Тиші, яка мовчки спостерігає за нашою грою. Гра у піжмурки… Одна роль передбачає втечу, переховування, а інша – пошуки з простягненою перед собою рукою, яка повинна була захищати від засліплених пітьмою кроків.
Ось так щоденно йду наосліп, поволі сліпнучи від темряви навколо….А мрії?! Їх душі досі тьмяніють у закутках полиці, заваленої книгами… Замкнене коло мого серця….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393649
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2013
автор: філософ