Ліс, мій друже,
Прийшов до тебе знову,
Розказати історію чергову.
Хай уроком служи.
За вік, немало, чув ти їх.
Тільки, скільки, моїх.
На пальцях не порахувати.
Ти ще не забув,
Як мене звати?
Давненько в тебе не був.
Зима. Сніги. Позадувало.
Трохи часу не хватало.
А, ти, майже, не змінився,
Красивий літом,
Таким і взимку залишився,
Тільки іншим цвітом,
Але це не вада,
Якщо корисною буде порада,
Яку ти маєш дати,
По всьому, що хочу тобі передати.
Переходжу я до суті,
Щоб не втомити дуже,
Може, поможеш в смуті.
Слухай, друже.
Світ такий зрадливий,
Кожний в ньому брехливий.
Не маю більше сил,
Не хочу бачити цих рил.
Від них болить голова,
Мало того, що продали,
То ще зверху красиві слова…
Гарно мене розмалювали,
І в прямому,
І в переносному значеннях.
Не можна вірити нікому,
Менше будеш в обвинуваченнях.
Щойно початок дороги,
А вже наставили роги.
Де думками поділився,
Перекрутили. Винним зробився.
Звинувачують в усіх смертних гріхах,
А я: ха-ха-ха-хах.
Але ж мені не до сміху.
Ну, доведуть до гріху.
Та все ж, я ще тримаюсь.
Але чи надовго мене хватить?
Бо матом вже лаюсь
І хочеться комусь вгатить.
Нащо на край мене виводиш?
Що побачити маю?
Знаю, що мені ти годиш,
Але хід думок ніяк не спіймаю.
А, ось, бачу, дерева-одиночки
Стоять собі в полі.
Ні тобі сина, ані дочки.
Не хочу такої долі.
Що мені в самітники податись?
Не для мене в одиночку
По світу скитатись.
Хочу і сина, і дочку.
Так, що я назад повертаюсь,
Ще трохи прогуляюсь.
Надивився я на одиночку,
А тепер назад до лісочку,
Де життя вирує,
Але тут також боротьба панує,
Одні дерева ростуть, другі – всихають,
А на їх місці інші виростають.
Одні ростуть до неба,
Другим лише землі треба.
Зрозумів я тебе. У свій світ вертаюсь.
Мені пора та не прощаюсь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393737
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.01.2013
автор: Назар Йордовський