Дивлюся-по драбині дощ з небес
Спускається,тримає жменьку снігу.
Та ще тримав він скриньку із чудес,
Хитається і падає з розбігу
Обличчям у калюжу,де ще сніг
Тримався купи мішаної вітром.
Де стежка з весняних майже доріг
Освічена ліхтариком без світла.
Це Ангел запалив сто тисяч зір,
Та вітер дмухав їх неначе свічку.
Ходив ніби розлючений він звір,
Вплітав у старий явір суху стрічку.
Потім зривав,кидаючи до ніг,
Вплітаючи у коси сивій ночі.
Приперся він до мене на ночліг,
Заходить в хату,ноги в нього босі.
Та й із собою дощ в руці несе,
Бо знає він,що дощ я так любила.
Сам чай собі від мене він бере,
І дивиться на мене мило,мило.
Я не сварила,що він дощ привів,
Та потім подивилась на підлогу.
А вітер бідний все,все зрозумів,
Прийшов мені він сам на допомогу.
А небо корж із сиром напекло,
І зірочками трохи притрусило.
Снігом сухим спустило на село,
Ночами півмедовими змастило.
Та Ангели злизали цукор весь,
Ще й дощ весь цукор повбирав до краплі.
Залишилась лиш скринька із чудес,
І Ангел із дощем,і зорі згаслі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394620
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 22.01.2013
автор: Відочка Вансель