Мені ще 22 нема...
Та наступає мить,
що замерзає мова у словах
та вся душа, вогнем горить.
Мучить із середини.
Та останньою помирає надія,
хочу бачить ще над собою, небо те синє
що все буде добре! Я вірю!
За усі гріхи Господь карає!
Він будує справедливість
як життя дає так і забирає.
Й існування наше, наче і наснилось.
Та кожен сам свою дорогу вяже
секундами міняєм кучу варіантів,
та ніхто не скаже...
Скільки в нас гарантій.
Все гаразд! Радієм. Погано! Заплечем
втрачаєм енергії кілограми
для близьких багато ми знечем.
Для друзів, батька, сестри, та для мами.
Вітер дує в карман. Та не всім
коли нема здоровя... Гроші тут нідочого
я хочу вернутись у дім
Стаю на коліна та молюсь до Бога!
З думками тривоги усеж засинаю
від репу вже тріскають вуха.
На вулиці замучене сонце сідає
все менче стає пішоходного руху...
Та від тихенького дощу
утворились міленькі калюжі
веселка малює хвильку малу
там гарно так дуже...дуже...
Люди розпустили парасольки крила
вони немов би справді летять
Боже! Дай мені сили.
Одужати й з ними гулять...
Згадую як із дівчиною ходили
під одною парасолькою ховались,
та хоч ноги намочили
ми не сумували а сьміялись...
Та яка би ситуація не була
Завжди покладаюся на Бога,
головне щоб віра вірності сягнула
Він врятує! Й забере тривоги...
Я довіряю Богові своє життя.
Я захворів тому що нагрішив
навколішки я прошу каяття,
та прошу щоб оздоровив...
літо 2010р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396632
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.01.2013
автор: Ель Демір