Жадібна совість меркантильним криком гризе мозок. Пятигривнева пожертва збільшується в уяві на гаманці мільярдерів. Кожен крок змушує повернутися назад і забрати своє псевдобагатство у скаліченої війною людини. Пам'ять зраджує своєму невласнику і перевертає шлях падіння у аморфну безтямність.
Ось той маленько-великий чоловік без маленької ноги, зате з великим серцем. Його очі, здається, мріють і водночас не мріють, піддаючися забарвленню сірої маси перехожих. Коробка з дрібязком викриває усю непотрібність валютного існування.
Кроки нагадують втілення химерного танцю, створеного в ідеально химерній уяві. Серце зупиняється на надзвичайно довгі відрізки вічності, забуваючи про своє призначення битися. Мозок перебуває у хвилинному розгубленні і не в змозі проголосувати за одне з двох тверджень.
Нарешті жереб кинуто. Очі, як джерело істини, відкривають усю правду, але в той же час зберігають її в таємниці. Людяність надає природності химерним жестам і створює щиру усмішку на обличчі.
Щирі поривання серця провокують руки на пожертву надзвичайної щирості.
Він додому піде пішки, бо віддасть останні копійки нужденному. Як добре те, що хоч іноді в людині прокидається щось людське.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397033
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.01.2013
автор: Олена Водошняк