Неважливо, що на дворі ніч без зірок. Там зате віє вітер і мите сніг. Любиш таку погоду. Сидиш в хаті п’єш гарячий чай і спостерігаєш, як за вікном вигинається стара черешня під ліхтарем. Вона ніби хоче доторкнутися кінчиками замерзлих гілочок до землі, яка по трохи ховається під шаром свіжого, лютневого снігу. Десь там під стовпом ліхтаря помічаєш свою собаку. «Скільки можна так. І не холодно йому отам на голотечі сидіти». Відчиняєш вікно, крізь нього в хату вривається холод, влітають сніжинки, тюль піднімається до стелі, а сам відчуваєш приємну свіжість зимової прохолоди. Кличеш пса, хоча знаєш що він навіть не подивиться в твій бік. Його погляд прикутий в далечінь дороги яка губиться під освітленням ліхтарів вже сплячого села. Гукаєш раз – другий. Марно. Від коли вона пішла ви двоє сидите по своїх місцях. Собака – як приходять сутінки біжить під ліхтар, а ти сидиш там, де любив проводити вечір-ніч з нею разом. Вона ніби темна відьма – приходила по сутінках, йшла до світання. Ти не знаєш хто, з вітки, яке її справжнє ім’я. Але ці прекрасні вечори залишили не тільки в тобі слід – вони ще й відбились на твоєму вірному товаришу, який з настанням ночі стає повністю байдужим до всього крім дороги з вітки приходила вона. Тобі тепер шкода собаки, бо й подумати не міг, що його причарує більше ніж тебе. Вона завжди говорила про щастя, що воно не вічне і ваше теж не виключення…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399204
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.02.2013
автор: Василь Великий