Мрію треба мати, потім віру
Та надію, щоб вона збулась…
Привезли ялину із Сибіру,
Щоб на Україні прижилась.
Та сказав тоді сусід Микола:
-«В мене друзі сумнів виника...
Бо вона така мала, та квола,
І на зріст не більше сірника»?
Промайнуло три-чотири роки,
І ялина наша розрослась.
Мов своя, без зайвої мороки
Метрів, вже на кілька піднялась.
Може сняться їй морози люті,
Простори безмежні в сніжнім сні.
Кригою до дна річки закуті,
Спів вітрів сибірських повесні.
Тут їй буде лагідно і чисто,
І в голках колючих її віт,
Застряє весною, мов намисто,
Снігу білого вишневий цвіт.
Дощ рясний, та вітер приголубить
Соловейко пісню заведе.
Згодом вона звикне і полюбить,
Краще, та тепліше буде де?
Землі ці, і для ялини рідні,
За п’ять років стали вже свої.
А кому прийшли думки негідні,
Що сибірські землі не мої?
З тих часів не тільки я в невірі,
Як про розділ долетіла вість.
Пів життя я працював в Сибірі,
Відчував, що там я був не гість.
Ми віки долали біль та скруту,
Поряд ми, долали ворогів.
Я дарую вам червону руту,
За ялину з обських берегів.
Хто і як, врахує оту міру
Негараздів в політичній грі.
Та зростає дерево з Сибіру,
З бузиною поряд, на бугрі.
СІКалін
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401017
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.02.2013
автор: Сідий