Засмальцьована, наче смажена,
Сорочина лягла на плечі;
А душа у дитини вражена,
Лише вісім тепер малечі.
Татуся він не мав ніколи,
Його мама на шлях поклала...
Називають його Микола,
І про нього йде добра слава.
Він не хрещений, а підібраний,
Без свідоцтва, один на світі;
Гордо він живе, хоч обідраний,
Як вишневе гілля у цвіті.
Та роботи він не цурається -
Вміє все до пуття робити...
У машинки давно не грається,
Як усі восьмилітні діти.
Очі сині - небесні клаптики -
Мудрість всіх поколінь минулих...
І шкребе у стареньких лаптиках,
По дорогах давно поснулих...
Як він прагне собі прихильності,
І, хоча би, тарілку каші.
Зазирає, в своїй наївності,
У заче'рствілі душі наші.
Подивіться на цю дитину -
Хай хоч хтось забере до хати!
Пригорніте, бо він - людина!
Перед Богом нам всім стояти!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401361
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2013
автор: Віталій Назарук