Літо. Захід сонця освітлював дорогу, викладену із камінців, і дерева, що легенько хилилися під подихом помірного вітру. У селі, куди вона потрапила випадково, усі готувались до вечері та сну, а вона стояла просто посеред дроги у старих, зношених кедах, порваних джинсах та заплямованій майці. У її руках була ще не розпочата пачка цигарок, а на плечі висіла сумка. Її волосся легенько здіймалось із кожним поривом повітря так, що іноді закривало її лице й на видноті залишались лише очі. Дівчина ні про що не думала, вона просто стояла мовчки. Стояла навпроти нього: на вигляд такий самий - «прибувший із далеку», він поринав в її очі. Вони були бездонні та гарні. Він закохувався в них щоразу як бачив, а вона безтями любила його дивовижну посмішку.
Він у чорній куртці, джинсах та бєрцах нагадував чорного та вільного ворона, а вона - маленьку знедолену пташину. Вони мовчали доти, доки сонце уже не зайшло за горизонт.
- Ти ж не палиш, навіщо тобі цигарки?
- А знаєш, у будь-який момент я можу запалити.
- Чому? Я ж поряд, – він підійшов і вихопив у неї із рук пачку з цигарками, але не викинув, бо сам дуже хотів палити. Кожного дня він згадував той день, коли вона потрапила в ту страшну аварію, і ті довгі години очікування.
Вони постояли ще декілька хвилин, не дивлячись одне на одного. Він розмірковував, що їм робити далі, а вона просто чекала. Їй здавалось, що він зараз піде назавжди. Вона вважала себе тягарем для нього. Все ж таки, уже пів року вони були разом. І він її не покинув. Вона завжди пам’ятала той день, коли у її крові виявили СНІД. Це було великим ударом для неї, родини, друзів. З рештою усі відвернулись від неї, просто так; родина кидала всі гроші на якісь дурнуваті ліки. Тому, не псуючи нерви батькам, вона вирішила піти і прожити цей рік так, як вона того хотіла, а він просто був поруч і сказав, що ніколи її не залишить.
- Ти злючка, мала, що стоїш? Ходімо, – з високо піднятою головою сказав він і, взявши її за руку, поволік за собою.
- Коли я помру, напишеш про мене книгу? – зупиняючи його, запитала вона.
- Книгу? А чого ти помреш? Ти не помреш, мала, це я тобі кажу, твій «татко»! - так він називав себе, коли чомусь її повчав або що.
Вона обійняла його настільки сильно, наскільки могла, і йому здалось, що то було лише вчора, а насправді уже пройшло 3 роки, і він стоїть тут, на сцені, презентує нещодавно дописаний роман – роман, про неї. Про дівчину із бездонно гарними очима, в які він закохувався знову й знову. Аплодисменти. Він вийшов на вулицю. Уже було темно, і сніг над його головою кружляв у грайливому танці. Важко видихнув і намацав у куртці пачку цигарок. Це була саме та пачка, що він тоді забрав у неї. Поспіхом відкрив її, але там замість цигарок був її кулончик, який вона завжди носила з собою. Але як кулон опинився в цій пачці? Він не знав, і йому не хотілося знати. Він постояв ще хвилину, потім узяв свій портфель, застебнув куртку і пішов додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401663
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.02.2013
автор: Вероніка Стрельченко