Час плине, зливючись з водою
а любов стоїть нікуди не йде,
серце плаче недаючи спокою
мене до божевілля доведе...
Навіщо я живу?
Й заради чого?
Навіщо я люблю?
Та що із того?
А встидно мало бути!
Таке себе питати,
якщо в душі життя не чути
не потрібно так себе картати!
А зосередитись та помолитись
і ангел злий одразу відійде
серце зможе розтопитись
такого відчуття не віднайти ніде!
Це дух Божий, у душі у мене
мене немов сканує
і все знову - синє,світле та зелене
знову сьвіт мене чарує.
Він чорно-білим бути перестав!
- Я хочу знову жити!
- Я знову покохав!
І буду назавжди любити.
Я руки до обличчя знову прикладаю
та молюсь до Ікони
у цій молитві я подяку їй складаю
та знаю що тепер на дно не втону!
А коли буде, вже зовсім туго
я не буду в поліклініку ходити
а молитвою боротиму недугу
тепер я буду в вірі жити!
2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402084
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.02.2013
автор: Капітошкове серце