Знову ці тіні. Звідки вони взялися і чого вони хочуть? Гетьте примари минулого, не до вас нині! Досить ссати з мене кров, моє молоде життя. Чого прийшли? Збиткуватися? А бодай вас трясця вхопить! Геть! Чули, що кажу, геть!
Не можу більше пити, але туга роз’їдає мою зранену душу. Нуджу світом, немає задля чого жити. Стара, ще радянська люстра звисає над моєю головою, освітлюючи своїм скупим світлом стіни просто облаштованої хати-мазанки. На стінах висять ікони святих, що своїм суворим оком свердлять діру у моїх грудях, таким чином намагаючись пробудити у мені мене. Давно вже у цьому сосуді порожньо. Пустка нині зяє там, де колись билося гаряче юнацьке серце, разом з мріями, надіями, любов’ю. Відгомоніли давні обіцянки, розбилися об скляне дно старі молитви. Тільки прірва між теперішнім і минулим існує у моїх грудях… У кутку кімнати стоїть ліжко з пружинами, від якого тхне тлінню та часом. Та найбільше місця у цій оселі займає тиша! Нечутно нічого, крім мого сопіння та думок уголос. – Мамо, мамо, ким я стану?.. Відповіді немає. – Мамо, скажіть, яка моя доля?.. – Тут на передній стіні з’являється тінь, яка набирає форми людського силуету і легким порухом осідає навпроти. Мене огортає смертельний жах. Хочеться піднятися, але тіло паралізувало, немов від отрути гадюки – я поволі холону. Ні! Не піддамся, ще хочу жити. Тінь не порушує тиші, лише спостерігає. Поволі мурашки проходять, я вже можу ковтнути ком в горлі, який утворився від жаху та шлункового соку.
- Хто ти?
- Сину…
Серце починає калатати з шаленою силою, пульс у голові підвищується і я чую лише гуп-гуп… сину… гуп-гуп… любий… Але ж тебе вже немає. Я пам’ятаю той журливий день похорон. Цвинтар, купа людей з квітами, і я, що стоїть край могили і зронює краплину за краплиною власної душі. Опісля якісь незнайомці кидають по жмені землі – і все, кінець. Але не для мене… Я все ще стою, випускник одного з найпрестижніших вишів країни, представник культурної та літературної еліти, і мовчу. Вперше у житті мені немає чого сказати. Мільйони слів, які я зв’язував докупи, тисячі фраз, завдяки яким будувалося моє майбутнє в момент обвилися довкола моєї шиї петлею і стиснули її так, що не можна було вимовити і літери, бодай найпростішого звука… Тоді пішов дощ. Мої черевики в’язнули у багні, а я стояв і думав, як ти мною пишатимешся.
Тінь мимоволі здригнулася, її й до того нечіткі обриси почали нівелюватися з візерунками на стіні, і врешті-решт перетворилися в спогад.
Частинка мене померла.
***
Зранку мене будить луна сокири, що рубає дрова. Я здіймаюся наче підтятий з-за столу. Різке запаморочення змушує сісти назад. Непевними кроками я добираюся до вікна, розтуляю штори і враз сліпну, яскраве сонячне світло, якого я не бачив декілька діб, прорізає мене і наче омиває від вчорашнього кошмару. Тихо відкриваю вікно і вдихаю. Запах свіжоскошеної трави вривається до кімнати, миттю очищаючи її від нечистот. Здається, що все позаду, що печаль таки минула і я готовий жити. Давні болі вже не зринуть в голові, породжуючи божевільні думки, які зводяться до одного й того ж.
- Тату, га, тату! А коли пан-вчитель вилікуються, вони вже тиждень у школі не були. Мо’ їм зле? – це сусідський хлопчина смикає свого батька за спід, відволікаючи того від рубання дров. Силкуючись звернути батькову увагу, малий зриває декілька тонких травинок, яких море по всьому двору і підстрибуючи, зачинає лоскотати батьківську шию. Чоловік терпить, але на кінець здається. Весь упрілий від праці, вганяє сокиру в пеньок і повертається до сина.
- От, зараза, і що тобі не сидиться, йшов би книжку почитав чи матері допоміг.
- Я вже прочитав, а нової пан-вчитель не задали…
- Не знаю, чи й зададуть.
- А чому? – засмучено допитується хлоп’я.
- Бо цей вчитель - п’яниця. Тільки й робить, що п’є.
Тут на ґанок виходить мати і суворим тоном сварить чоловіка, щоб той не молов дурниць. Господар сердито слухає, а тоді спересердя плює і йде до хати, вже не звертаючи на нотації дружини. Хлопець розгублено дивиться за тим, як і мати щезає у дверному прорізі, а тоді мить подумавши, кулею летить до стадіону, де зазвичай збирається сільська дітвора.
Мені стає зле. Починає нудити від усвідомлення того, ким, ба ні, чим я став. Зачинивши вікно, повертаюся і простую до шафи на якій висить дзеркало. Невпевнено зупиняюся за декілька метрів, протираю очі та чоло і підходжу. Із задзеркалля на мене лупає очиськами не молоде, сповнене життя обличчя 26-річної людини, а пожовкле, з колами під очима лице напівтіні, яке викликає відразу. Різко мій меланхолійний настрій змінюється на лють. Це відчуття спалахує, і вогняною хвилею спопеляє все моє єство. Бам! – і старе, з різьбленою рамою свічадо падає на підлогу, розлетівшись на друзки. З руки скапує кров, чи не останній доказ мого існування. Дістаю з кишені носовичок і недбало перемотую руку, все байдуже…
***
Все байдуже. Сутеніє. За вікном вже панує темрява, перші зорі з’являються на небі і починають витанцьовувати свій дивний танок. Хоча ні, це радше гра! Саме так! Вони грають у піжмурки: то одна блимне, а поки до неї примчать інші, вже згасне, то друга – і так цілу нічку. Добре їм, у них немає серця, яке б страждало від усвідомлення власної нікчемності. У них немає душі, яка б краялася за чужі болі та образи. Вони повністю вільні у своїм шалі, у своїй небесній стихії.
Сідаю за стіл. Раптово, серед купи кореспонденції, на яку я не відповів та газет, які я не прочитав, знаходжу фото. Воно краєчком виглядає з-під купи макулатури, яку давно слід спалити у печі. Дістаю світлину, мить дивлюся, і на очі, ці сухі від горя та алкоголю очі, навертаються сльози. Намагаюся тримати себе у руках! Завдяки величезним зусиллям таки вгамовую почуття, що нахлинули з минулого і з певною цікавістю вдивляюся в обличчя двох молодих людей, що безтурботно всміхаються з картки. Чоловік зліва – це я. Усміхнений, з рівно випрямленими крижами стою в костюмі та чорному пальто. З правого ж боку стоїть вродлива дівчина з сіро-зеленими очима у чорній спідничці та такого ж кольору піджаку. Її темно-русяве волосся ніжно спадає на тендітні плечі, наче у лісової мавки, прикриваючи білу звабливу шию. Я згадую своє давнє кохання, яке закарбувалося у мені навіки, ставши частинкою моєї природи. Давні проекції розтягують мої потріскані губи у легкій посмішці, м’язи лиця розслаблюються, але мент, і на лобі, між бровами, спливає три глибокі зморшки, схожих на борону після плуга. Перед очима постає темна дівоча постать, і з нотками печалі та смутку в голосі промовляє: «Пробач, але я не можу все покинути… Моє життя тут, а ти… ти будеш бозна де!»
Я у відчаї! Жбурляю світлину і йду до погреба. Вертаюся з пляшкою оковитої. Сідаю за стіл, намагаючись поринути у безвість, забутися. Але годинник на стіні не дає зосередитися. Відбиваючи хвилини, він відбиває у мене охоту до життя. Все байдуже! Думки знову крутяться довкола одного, - що там за межею. Більше не п’ю. Підходжу до ліжка і вставши на коліна, дістаю з-під нього мотузку. Що ж подивимося!..
***
Світає. Перші вранішні пташки починають щебетати свої пісні. Білі волохаті хмари поважно пливуть по небу, бундючно вихваляючись перед сонцем. Здається, що життя повсюди. Чоловіки голять густі чорні бороди, жінки зачісують малих дітлахів перед церквою. Перші весняні промені де-не-де блимають по кучугурах снігу, що лишилися ще із зими. Весело переплигуючи з калюжі на калюжу, вони добираються до напівзруйнованої хати-мазанки, що сиротою стоїть посеред доглянутих ґаздівських осель. Найсміливіший з них проникає до помешкання, і вмить гине. Іншим променям буде наука, адже їм давним-давно було заказано перетинати межу з царством тіней…
09.02.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403675
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2013
автор: Олександр Подвишенний