«Генерале! Наші карти – ла...но.
Я пас.»
(Й. Бродський)
У часи моєї служби в N-ській військовій частині імперії довелось мені познайомитись з людиною, що зробила втечу (від будь-чого) філософією свого буття - способом існування. У тому кавалку гіганської армії в якому мені долею випало служити у 1983-1985 роках було чимало дивних людей – в ті часи брали до війська всіх: хворих і здорових, інтелектуалів і повних дегенератів. І відкупитись було майже нереально. Службу сприймали як фатальну ноту нудної мелодії життя.
Серед жовнірів, що мусили тягти нелегку лямку казарми траплялися в тій частині представники найрізноманітніших народів. Рядовий С. був уйгуром за національністю. Більшість його одноплемінників проживали в Китаї. Йому ж випало народитись у сусідній імперії. Займався він випасанням стад парнокопитних тварин на гірських полонинах Алатау і жилось йому, напевно, може і не дуже легко, але вільно.
Якось в його колибі закінчилась сіль і він подався в найближче селище в долині. Його зловили і забрали до війська – якраз він виявився під аршин. У N-ській військовій частині йому дуже не сподобалось. Причому не сподобалось все. Від способу буття до методів поповнення енергії тілом. Тому він вирішив повернутись додому у рідні гори. Помітивши, що в частині в надлишку наявна зброя, за якою вельми неохайно доглядають, і подумавши, що в житті пастуха боротьба з вовками неминучий аспект буття і скоростріл буде в цій справі вельми доречний, жовнір С. прихопивши цю залізяку і трохи хліба чкурнув з військової частини. Добирався він у рідні краї у вагонах товарних потягів. Якимось чином він дізнавався куди той чи інший потяг прямує, і хоча він мав щодо географії Євразії досить приблизне уявлення, до рідних країв він таки дістався і решту дороги – де колія уривалась – долав пішки. (Можна тільки уявити цю подорож – це ж була епопея!)
По дорозі, маючи доволі часу для роздумів, зрозумів він, що на рідній полонині його таки знову зловлять і повернуть до осоружного йому війська. Тому вирішив він перейти китайський кордон і приєднатися до більшої частки свого народу. Кордон перейти не вдалося – його зловили прикордонники. Опору він не чинив, чесно признався, що в армії йому не сподобалось і він втік з метою повернення до скромного життя пастуха.
Його відвезли назад у N-ську військову частину, де і скликали військовий трибунал. Вирок виявився на диво м’яким – дисциплінарний батальйон. Це відразу стало в частині легендою: «Зі зброєю втік і тільки дисбат! Неймовірно! А NN десять рублів вкрав і дали йому десять років тюрми! Рік за кожний вкрадений рубль!»
Не знаю чому трибунал цього разу виявився таким сентиментальним. Можливо, на його рішення вплинув факт: незадовго до втечі рядовий С. був по звірячому побитий якимись лобуряками за погане знання російської мови.
Відбувши покарання в дисбаті жовнір С. повернувся в N-ську частину продовжувати нести службу. Щоправда схильності до дисципліни у нього не з’явилось. Скоріше, навпаки. Крім того став він озлобленим мізантропом. Майже ні з ким не спілкувався.
З’явилась у нього якась дивна звичка: періодично він брав на кухні ніж і починав різати собі руки, плечі, іноді голову. Після цього йшов у санітарну частину де йому, звісно, робили перев’язку. Забинтований ходив по казармі і кидав в простір фрази (хоч його ніхто ні про що не питав): «Вот, паранілся, нє магу теперь службу нєсті, в караул нє магу, в наряд нє магу…» Як тільки рани загоювались він повторював цю процедуру.
Відслуживши таким чином чотири роки замість двох закінчив службу погано – перед самим звільненням пішов до міста самовільно і потрапив під колеса автомобіля. Він таки втік – він прекрасно розумів, що свободу не отримують у подарунок, свободу можна тільки завоювати: байдуже як – шматуючи своє тіло чи зрікаючись всього і всіх. Він таки втік – дременув від життя з яким змиритися не міг. Нехай, у велике ніщо. Але остання втеча йому вдалася цілком. Борхес колись сказав безсмертну фразу: «Я ніколи не був ні в якій організації». Подібну абсолютизацію свободи індивідууму ми знайдемо хіба що в Чжуан Цзи. Певно, існує певна порода людей для яких поняття «внутрішня свобода» є не більше ніж абстракцією. Для них будь-яке обмеження викликає настільки сильний підсвідомий протест, що вони готові навіть на знищення власної плоті чи припинення земного існування заради уникнення диктату з боку іншої особистості. Це дурниці, нібито існують народи звиклі до деспотизму і рабства. Кожен шукає свій шлях до волі чи ілюзії волі.
Спитаєте, навіщо, мовляв, я тут розмальовую чорно-білі картини совка барвами осені? Так, ні для чого…
(Малюнок з мережі. Написано на основі реальних подій 1981 - 1985 років.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404544
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2013
автор: Артур Сіренко