НА ДОПИТ ВИКЛИКАЛИ СЕРЕД НОЧІ

Цей  вірш  я  присвячую  світлій  пам’яті  Олексія  Покамістова,  інженера  Крюківського    вагонобудівного  заводу,  репресованого  в  1937  році  разом  з  групою  працівників  і  безпідставно  звинуваченого  у  шкідництві.  Незважаючи  на  катування  і  тиск  на  сім’ю,  він  єдиний  із  усіх  не  визнав  себе  винним  і  не  оговорив  нікого  з  колег.  Тільки  через  двадцять  років  Олексій  Покамістов,  пройшовши  пекло  ГУЛАГу,  повернувся  в  Кременчук.  Всі  інші  учасники  так  званої  “шкідницької  групи”  були  розстріляні  ще  в  1937  р.

На  допит  викликали  серед  ночі.
В  кутку  чорнів  залізний  сейф,  як  дот.
І  лампа  Ілліча  сліпила  очі,
І  слідчий  щось  писав  собі  в  блокнот.

—  Ми  судимо  тебе  за  намір  зради  —
Луною  по  склепіннях  загуло  —
З  метою  повалить  радянську  владу  
Ти  на  заводі  звив  своє  кубло!

Тебе  давно  вже  взяв  я  на  замітку,
І  класове  чуття  не  підвело,  
Бо  варто  лиш  було  смикнуть  за  нитку,
І  ось  воно  -  шкідницьке  ремесло.  

Ти  вісь  проектував  з  тонкої  сталі.
В  вагонну  вісь  дефект  навмисно  вніс
Із  замислом,  що  сам  товариш  Сталін  
В  вагон  зайде.  А  потяг  —  під  укіс!?  

—  Абсурдне  звинувачення!  Не  згоден!
Коли  ми  завершили  цей  проект,
Нам  обіцяли  навіть  нагороди
За  міцність  і  новаторський  ефект.

Все,  що  було  у  світі  найновіше,
Ми  втілили  в  майбутній  наш  вагон.
Він  легший,  досконаліший,  міцніший.
До  речі:  він  товарний.  Де  ж  резон?

—  Революційну  совість  не  обманеш!
Красива  казочка,  та  є  одне  “але”.
Ти  що,  очкарь,  мене  за  дурня  маєш?
Ось  тут  зізнання  всіх  твоїх  колег!

…Рядки  брехливих  доказів  і  свідчень.
Не  відрікайтесь,  друзі!  Нащо  ж  так...
Я  ж  вірив  вам!  Невже  тортури  й  відчай
На  цім  папері  залишили  знак?      

—  Ну!  Прочитав?  Що,  правда  очі  коле?
Потер  набряклі  руки  м’ясника.
—  Ви  справді  вірите,  що  вороги  навколо?
Чи  то  партійна  лінія  така?

—  Мовчати!  Закарбуй  собі  на  носі:
Тут  лише  я  питання  задаю.
Хизуєшся,  що  не  зізнався  й  досі?
Ми  зараз  допоможем…  мать  твою!...

І  били.  Аж  здулися  жили  бичі.
Терзати  плоть  –  давно  набутий  фах.
Підняв  криваве  місиво  обличчя:
—  Ці  прапори...  Як  червоно  в  очах...

—  Оклигав!  Що,  відчув  на  власній  шкурі,
Як  нам,  чекістам,  правити  лапшу.
Ми  й  не  таких  ламали  товстошкурих.
—  Ось  тут  підписуй!
—  Ні.  Не  підпишу!

...Світ  вирина  із  темряви  помалу.
Ось  та  межа.  За  нею  –  небуття.
Що  я?  Мільйони  безвісти  пропали.
Загинули  нізащо,  без  пуття.

Хіба  це  влада  рад?  Стелили  м’яко.
Ні,  не  такий  ми  обирали  шлях.
А  марення  кремлівського  маньяка:
“До  комунізму  !..”  На  людських  костях?

—  Вставай!    Піш-шов  !..  —  І  люттю  грають  жовна  —      
Молися,  гад!  Затвердили  згори
Зустрічний  план  на  честь  річниці  Жовтня:
Ще  розстрілять  вас  сотні  півтори.  
 
Зіницю  стволу  точно  в  серце  править.
Ще  подих...  Ну  ж  бо…  Подих!  А  не  хрип…
І  мов  крізь  сон:  “Наказ!  Цього  —  відставить.
Ще  не  зізнався.  Дуже  впертий  тип.”

Кріпись,  Альошо!  Двадцять  літ  розлуки
«Великий  мудрий  вождь»  тобі  відвів.
Ти  ще  не  знаєш  про  нелюдські  муки,
І  холод  льодяний  
                         колимських    таборів.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406119
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 04.03.2013
автор: Валерій Голуб