Знов приходить весна і Шевченківські дні.
«Заповіт» скрізь гуде, виграє вишиванка.
І в уяві, немов на тонкім полотні,
Праці: «Хлопчик-жебрак», «Катерина», «Циганка».
Ми пірнаєм в той час, як недоля жила,
Як плела, мов павук, свої сіті невбута.
Як метався Тарас, коли був сирота,
Як хотів розірвать злі невольничі пута.
Він хотів. Він писав. Не здавався, дістав
І свободу, й перо, фарбу, пензель у руки.
Він творив, він вивчав, українство підняв
але надто сміливо зронив гнівні звуки.
Цар почув, зрозумів, вибачать не схотів.
На заслання послав українського сина.
У недолі змарнів, посивів, постарів.
В сорок сім віднесли в небеса його крила.
А він жити хотів! Мати жінку бажав,
Сад, хатину на рідній землі заложити.
Не вдалося... Пішов... Але нам наказав
Рідну Матір любить, волю кров’ю скропити!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407392
Рубрика: Присвячення
дата надходження 09.03.2013
автор: Крилата (Любов Пікас)