Була у неї ненька,
Нема тепер її.
Ця дівчинка маленька
Залишилась сама.
І татко був у неї,
Та теж його нема.
По світі наймитує
Нещасна сирота.
І знову вечір вкриває землю своєю темною крилатою рукою. Визираючи з небесного віконця, зажурено всміхається місяць, та де-не-де яскравими очима з продовгими віями блимають зорі.
Навкруги все стихає, крім пурхання горобців, які ховають свої крихітні голівки під стріху, намагаючись зігрітись.
Ось і моя бабуся Ярмульська Надія Олександрівна, зіщулившись від морозу, зайшла до хати, та стала біля печі, щоб погріти, порепані від невпинної праці, руки.З-під біленької хустинки визирали, сіяючи добротою, блакитні, як небо очі, котрі весело дивились на внуків, що, сидячи, чекали бабусиного дозволу вмикнути телевізор. Витираючи зблідніле поморщене обличчя, вона хрипко усміхнулась, та підійшла до нас, частуючи солодощами та горіхами.
Може щось їли б?
Ні, бабусю, ми вже наїлись пиріжків, - відповіла я, ізнову хотіла вловити той бабусин погляд, який багато чого для мене значив.
Ну, дорогенькі мої, пора! - сказала вона нам, вмикаючи телевізор, по-якому завжди переглядає вечірній випуск новин. Та коли екран погрівся, то бабусині очі стали сумними, зникла усмішка з блідих порепаних від вітру губ, і вона заплакала від побаченого. Там показували жертв війни, що спалахнула між США та Іраком. Мабудь, бабусю знову охопили невмирущі спогади про сорокові роки. Що саме її так хвилювало, та не покидало за всі ці роки? Невже той страх охопив знову? Який приховувався в її щирій душі.
-Бабусю, що з вами? - кинулась я до неї.
-Нічого, дітки, це я... Я просто згадала війну. Невже це знову повториться?
-Ні, бабусю, що ви? Це ж не в нашій країні,- відповів Василько.
-Ну то й що? Всеодно люди страждають, так як колись. - зажурено говорила старенька.
-Що колись? Що? - запалився Іванко.
-Бабуню, розкажи нам, - попрохала я.
-Що вам, діти, говорити? Натерпілась я у війну і не все пригадую тепер, але смерть матері ніколи не забуду.
Тоді була зима. Йшла Велика Вітчизняна війна, село Кононівку окупували німці. Сім'я Дубовенків залишилась без годувальника. Тому Марії Іванівні важко доводилось з трьома доньками виживати. В маленькій хатинці було дуже холодно й тісно, крізь крихітні віконця ледь було видно подвір'я. Ми завжди з сестрою близнючкою Олею виглядали з них, тому що мама не дозволяла виходити на вулицю, бо не було що одягти. По-господарству мама поралась сама, а іноді з старшою сестрою Антосею. Спали ми на великій печі, яка займала більше половини хати. Та одного разу в нас закінчився хмиз й не було чим топити в хаті.
-Я знаю, що робити, - сказала мама. Прокинувшись під ранок, взяла найстаршу з нас шістнадцятирічну Антосю, та пішли вони на кладовище по гіллячки. Через деякий час прийшла, плачучи, Антося.
-Де мама? - розгублено запитали ми.
Антося, хитаючи головою, ще гірше заплакала, невідчуваючи лютого морозу, який панував в облатаній глиною хаті. Ми з Олею на той час нічого не розуміли й знову забралися на піч, вкриваючись цупкими мішечками. Та через декілька хвилин принесли маму, всю чорну від побоїв, вона була ледь жива, лише важко дихала.
- Зігрітися б їй. -співчутливо сказав сусід Панас.
Антося швидкознайшла в скрині полатане рядно і вкрила матусю.
А що з мамою трапилося? - злякано запитали ми.
Коли за сусідом зачинилися двері, Антося, схлипуючи, почала розповідати, дивлячись на купку гіллячок, за які мамі так гірко довелось заплатити.
На мить старенька зупинилась, щоб вимкнути телевізор.
-Бабусю, що сталося і що було далі? - з цікавістю запитали ми.
-А сталось, дітки, ось що, - продовжувала, позіхаючи, бабуся.- Біля кладовища — на полі був німецький склад зброї і пороху, який охороняли вартові, та коли мама намагалась наломати гілляччя, вартові почули тріскіт і подумали, що то підкрадаються партизани. Вони схопили й почали лупцювати неньку.
Коли ми про все довідались, то зрозуміли, що тепер приречені мерзнути. Та всеодно нам потрібні були дрова, бо тих, що принесла Антося мало, навіть кулешику не вистачить зварити. Та де ж їх взяти, як навколо пусто? Нігде ні деревинки.
-Що робити? - в голос біткалась сестра.- Якби ж батько був, він би щось придумав.
Коли мама почула це, то в неї навернулися сльози, та не від болю, а від пережитого горя, від спогадів, адже її чоловіка Олександра, нашого батька, з'їли людожери в 33-ті роки. Про це навіть думати було страшно, що вже й говорити.
Це було навесні, саме тоді коли почався голод, я тоді була маленькою, і вирішила, що допоможу сім'ї, як знайду колосок. Та де ж його взяти після зими? Я ще дуже була малою, не розуміла нічого, і навіть не здогадувалась, що може статися. Ще не встигла дійти до поля, як мене схопили чиїсь кістляві руки, то був чоловік. Згодом з'явилисьще декілька людей. Накинулись на мене. І тут я почула тата:
-Не займайте її! - крикнув він і почав видирати мене в людожерів. Він вхопив мене за руку й кинувся тікати, промовляючи:
-Біжи швиденько додому, тобі гостинець принесли, і мама кулешик зварила, а сам з останніх сил відбивався.
Почувши це, я кинулась додому, і тільки вслід чула таткові благання:
-Біжи, доню, біжи швидше, та скажи мамі, нехай не ходить по селі сама.
Я вже й не бачила, як скривавленого татка поволокли за собою нападники. Так, його з'їли, з'їли за те, що він захистив свою п'ятирічну донечку від наглої смерті, пожертвувавши своїм життям.
Бабуся знову зупинилася, витираючи сльози.
-Хіба це може таке бути? - запитала я.
-Та, на жаль, було таке, - відповіла старенька й почала розповідати, що було далі.
-Там мисник. Всеодно він трухлий, і під лавою є п'ять картоплин, зваріть щось собі. - ледь вимовила мама.Це були її останні слова.
-Боже, що робити? - бідкалася старша сестра, бо не знала за що братись: чи за матусю, чи за мисник.
-Мамо, голубко, скажіть, що-небудь! - кричали ми, стукаючи її рученятами по грудях. Та вона не чула, не ворушилась. Ненька пішла далеко, звідки не повертаються. Сирітки позасинали, то обнімаючи матір за шию, то цілуючи її в ноги.
Коли прокинулись, ми вже не плакали, бо виплакали всі сльози за ніч, тільки приказували, розтираючи обморожені пальчики. Ми ладні були вмерти біля матері, й нічого не бачити, та все ж таки Бог не забирав нас до себе.
Отямившись, Антося, зварила тих п'ять картоплин, як мати веліла, й пішла до сусідів просити допомоги. А ми ж, перекусивши, заснули біля печі, в якій згасав вогонь, немов остання надія на порятунок. І приснилась мені мама, добра, лагідна. Такою її щасливою я ще не бачила, поруч з нею стояв тато, а над їхніми плечима літали крихітні ангели, з широкими білими крилами.
-Мамо, ти жива?
-Я завжди житиму, ми всі завжди жити будемо.
-Мамо, я люблю тебе! - крізь сльози викрикнула я.
-Я тебе теж люблю, дівчинко моя, а тепер послухай мене, та зроби як наказую, бо тобі треба ще багато в Світі побачити, та багато зробити добра. - вимовила мати.
Ми так і зробили, як радила ненька.
Наступного дня ми покинули рідну домівку, взявши грудочку солі, кілька сірничин, та карбованець, який покійна мати тримала на нові чоботи. Не встигли спуститися в яр, як наша домівка спалахнула.Чи то хтось її підпалив, чи гранату кинув, але ходили розмови, що то німці помстились за зв'язок з партизанами.
Бабуся на мить замовкла, а онуки чекали на розповідь.
-Аде ж ви жили, бабуню, що ви їли? - запитали хлопчики.
-Де приходилось. Цілу зиму спотикалися по наймах, то воду носили, то за десять кілометрів влісок по дрова ходили. Заробили по парі облатаних чоботів та по карбованцю, але головне, що всі троє тримались разом.
Згодом ми прижились в одного старенького дідуся, який родом був з тієї ж Кононівки, і доглядали його. Та всеодно було важко, але нам допомагала покійна мама, яка не рідко в снах давала добрі поради. Там ми виросли і повиходили заміж.
Бабуся замовкла, бо побачила, що хлопці вже давно заснули, а я все не могла заспокоїтися, розпитувала її про те, як жилося старенькій після війни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407834
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.03.2013
автор: Штундер Юлія