«Повернувся у місто, знайоме до сліз…»
(Осип Мандельштам)
Один мій старий знайомий есеїст якось сказав: «Всі ми родом з міста Донецька…» Я погодився з ним. Справді – з Донецька родом Бернард Шоу, Лінкольн, Моцарт, Стівенсон… Про Калігулу і Сенеку я вже мовчу – це особи культові, і в Донецьку їх шанують особливо. Так само мовчу про Хуана дон Педро – він теж народився в Донецьку, а потім був обраний президентом Уругваю. Щось є в цьому місті загадкове, містичне… Тому я періодично повертаюсь в Донецьк – кожні тридцять три роки. І так триває вже не одне тисячоліття. Є такі міста – їх називають ще Вічними Містами – Рим, Атени, Вавилон, Донецьк, які існують з тих часів як виникло людство… Хоча той же знайомий есеїст довідавшись, що я хочу повернутися черговий раз у Донецьк сказав: «Ну і повертайся у свій Донецьк! А я буду повертатися у Горлівку – місто філософів…» Що ж.. Кожному своє. Я не філософ. Не кожному дано бути філософом. Я вважаю, якщо вже повертатися, то у місто краси і радості.
Кожне повернення – візит. А візити – вони як небезпечні бритви – гострі і холодні. Але не завжди. Люблю голити ними колючу щетину здивованих жирафів!
Що найбільше вразило цього разу в Донецьку, так це лимонні дерева. Вони якраз цвіли! Уявіть собі велетенське вічнозелене дерево з блискучими листочками все вкрите білими квітами. І аромат! Насичений запах лимонного квіту, що пливе вулицями… З океану віє легкий бриз, долинає шум хвиль і запах океану змішується з запахом лимонів. У Донецьку взагалі дуже люблять цитрусові дерева, є навіть стара донецька приказка: «Хто вирощує лимонні дерева, той ніколи не помирає!» Магнолії ще не цвіли. Мені багато разів говорили: «Невчасно ти відвідав Донецьк! Треба їхати в Донецьк коли цвітуть магнолії!» Але вони не праві. Донецький край, це звісно країна магнолій, але ці оксамитові квіти занадто сентиментальні і романтичні. Не те що вони не пасують Донецьку – вони не пасують моєму настрою вічного пілігрима.
Справжнє життя в Донецьку починається вечорами. О, ці донецькі вечори! У гіперборейських країнах сонце заходить поступово, купається у кольорах заграви. Зовсім інакше в Донецьку – він на півдні. Сонце там просто падає в Океан і одразу день гасне як свічка, яку задули гігантські губи Океану. Бриз стає більш відчутним і приємним – він жене з міста спеку і задуху дня, запахи квітучих лимонів, апельсинів та орхідей стають більш насиченими і терпкими – так пахнуть джунглі – «сельва», як кажуть у Донецьку. Шум автомобілів затихає і місто починає жити своїм справжнім життям – починають звучати знамениті донецькі гітари. І біля кожної таверни (особливо грецької), біля кожного шинку, під кожним балконом чути серенади – довгі і тужливі як сама південна ніч. Старий Донецьк – знаменита Юзівка – це лабіринт вузеньких середньовічних вуличок зі старою, ще колоніальною архітектурою. І по цим вуличкам освітлених місяцем, під густими тінями фікусів пливуть звуки серенад. А над горизонтом сяє сузір’я Південного Хреста, ніби освячуючи вечір. На набережній серенади чути менше – там більше грають фламенко – шурхотіння листя пальм і нескінченність океану не сприяють сентиментальності. Набережною прийнято прогулюватись в штиблетах. І то конче лакованих. Знамениті донецькі сандалі городяни використовують в центрі міста. Для шпацерування по набережній лаковані штиблети обов’язкові – так само як модні парусинові штани і крислаті капелюхи. Без них Донецьк не Донецьк.
Кажуть, що мені пощастило – в останні дні мого перебування в Донецьку відбувався знаменитий донецький карнавал. Хоча я не люблю карнавалів. Занадто потужне звільнення емоцій. Я ціную веселощі, і розумію, що жителі Донецька народ веселий, який цінує гумор і вміє радіти життю, але донецький карнавал це занадто відверто для моїх пуританських новел. Під час карнавалу, що відбувається щороку якраз на початку березня, коли сезон дощів вже закінчився, а сезон посухи ще не почався, жителі Донецька йдуть вулицями міста роздягнені до неможливості (звісно, не зовсім голі, але на межі пристойності) і танцюють під звуки різних музичних інструментів танець – знамениту донетчанку. У Донецьку є більше ста шкіл донетчанки – і в кожній школі свої традиції, свої костюми, свої пісні… На карнавалі часто доходить до непристойностей, а я цього не люблю. Хоча народ в Донецьку не є якимось вульгарним чи розпусним – він дуже релігійний (всі дні року крім карнавальних). Храмів в Донецьку більше ніж таверн і танцмайданчиків. Місто Донецьк лежить на пагорбах. І на найвищому пагорбі, що здіймається над містом городяни поставили величезну статую Ісуса Христа, який розкинувши руки хоче ніби обійняти місто.
Сьогоднішній Донецьк живе туризмом – він давно перетворився на туристичну Мекку. Туристи відвідують це місто не тільки заради карнавалів і чудових пляжів. Туристів ваблять і традиційна парусна регата, і щорічний фестиваль клоунів (тут навіть поставили пам’ятник клоуну – найбільший в світі, який рукою вказує на цирк). У старі часи Донецьк заробляв переважно як центр торгівлі кокаїном і натуральним каучуком. Тут робили з кокаїну знамениту донецьку кока-колу на основі місцевого рому. Але після того як уряд Анголи і низки інших африканських країн заборонив імпорт кокаїну і виробів з нього (а пам’ятаєте знамениті донецькі тістечка з кокаїном?), вирощування коки на околицях донецька занепало. З каучуконосами після винаходу штучного каучуку стало ще гірше. Лишилися квіти і туризм. Але це не нашкодило Донецьку – навпаки.
Той самий есеїст, що любить приїздити до Горлівки на знамениті філософські диспути та літературні зустрічі вислухавши мою історію запитав: «А може ти був не в Донецьку?» Жартівник. А де ж іще?
(Світлина автора есею – зроблена на околиці Донецька.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407920
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2013
автор: Артур Сіренко