В саду стояла стара мати,
І з тугою дивилась у блакить.
Вона хотіла ще чекати,
І ще з надією хоч трохи жить.
Та ні. Нема уже надії.
Нема, пропала, геть пішла,
І розлетілись геть всі мрії,
І зникло все, до чого все життя вела.
Про що так мріяла ночами,
Що уявляла, і не раз,
Надіялась, що вечорами
Побачить знову всіх ураз.
Усі зберуться за столом
І буде щастя знову й знову
Й дім переповниться теплом
І сміх наповнить їх розмову.
А мати, а мати буде походжати
Того обніме, й того пригорне
І знову стала уявляти,
Як щастя в хату поверне.
Поверне в хату, до якої,
Давно дорогу замело
Давно нема і долі тої
І сонце вже давно зайшло.
І не всміхнеться як колись
Коли дітей вона ростила
Коли у милості жилось
У Бога, у якого так просила
Щоб діточки її малі,
Росли на втіху їй старенькій,
І щоб розгладили ті зморшки на чолі
Які, так вік, намалював тихенько.
Та чи може не ревно молилась?
Чи просила у Бога не те?
Чом же старість не забарилась
Хоч й серце матері ще молоде.
Чому ж тоді злодійка доля
Забрала двох її синів
Невже така то Божа воля
Позбавити життя, її орлів.
Невже вона замало проспівала
А може, мало берегла
Чи може часто забувала
І сліз так мало пролила.
Ніхто не зна. І їй не скаже
За віщо Бог забрав синів
І шлях до них же не покаже
Якби цього не захотів.
Й лише сльоза омиє очі
Як та роса, що падає униз
За ті недоспанії ночі
Й за слово «мама» сказане колись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408473
Рубрика: Присвячення
дата надходження 12.03.2013
автор: Альонушка