Хто не вертався у весняний час
за втраченими мріями своїми,
звідкіль ще оглядаються на нас
ровесниці очима молодими?
Кому смакує світанковий дим,
той знає, пригадає, зрозуміє,
як солодко журитися за тим,
чого душа сказати вже не сміє.
Про вогники лукавинок в очах
і про німе питання очі-в-очі,
про ніжність рук, затриманих в руках,
про щастя заблукати серед ночі.
Вже й обрії туманами взялись
і очі більше заслані сльозами,
а наше невгамоване колись
не поспішає розлучатись з нами.
І на останній станції життя,
коли вже не потрібні чемодани
і гаснуть невідкриті почуття,
мордують душу нездійсненні плани.
І хтось приходить у бентежні сни,
і у причільне стукає віконце,
і дзвонять дзвони у сільській церковці,
і йдуть на зміну дочки і сини,
і стрічками весільної весни
вдягається на захід наше сонце.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408948
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.03.2013
автор: I.Teрен