Надпростір. Знову я лечу в незвідані світи.
Позаду тисячі парсек. Далеко до мети.
А думка лине в рідний край, і чую я у снах
Спів силіталових птахів у лазерних тонах.
Я кіборг. Мозок мій проріс нейронами в метал.
Я відчуваю рух рулів, і дюз гарячий шал.
Єдине ціле з кораблем, і рух — моє життя.
Мій шлях - корекція орбіт. А далі - небуття.
Але до того, як злечу в останній свій політ,
Я хочу бути там, де є живий зелений світ.
Відчути мить, коли зі сну пробуджується ліс,
І пташка, скупана в росі, п’є воду з тихих пліс.
Тож треба втримать поле-псі, і визначить градій,
Щоб приземлитись на отій планеті голубій.
І от сигнал. На весь екран - Земля. Земля внизу!
Лиш три хвилини шість секунд у мене є часу.
...Тут пісня жайвора бринить десь високо, з-під хмар.
Снує бджола у пелюстках, збирає свій нектар.
Шепочуть верби до води. А річка — синь до дна.
Немало бачив я планет, але така — одна...
-Ой мамо, в лісі, за ярком, сідало енело!
Ураз почули ми з Юрком, як дуже загуло.
Срібляста куля у вогнях, червоних, наче кров,
Упала, трошки побула, і полетіла знов!
-Синочку, любий пустунець, який ти фантазер!
Нема ніяких енело, це знають всі тепер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409943
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.03.2013
автор: Валерій Голуб