«…вони навчились жити, нічого не знаючи про життя, проповідувати любов, не відчуваючи її, вчити - ніколи не вчившись, говорити про світло ходячи в темряві…»
- Ви ніколи не були одружені і тим більше не маєте дітей, а домашні тварини у вас є, кіт, собака? Мене цікавлять і рибки якщо вони були – копирсаючись у своїх паперах промовив чоловік років сорока п’яти у зовсім не літньому на перший погляд костюмі, хоча на вулиці стояла протяжна суха погода. Не дочекавшись відповіді, чоловік поглянув на пацієнтку і пильно дивився у її очі, намагаючись розгледіти «іскри життя» - Заведіть собі тваринку, це допоможе справитись з депресією, та полегшить одужування.
Дівчина тримала в руках ножиці, які перед початком лікар намагався забрати, але це тільки призвело до «замкнутості» і дівчина не говорила. Деякий час вона сиділа роздивляючись надто дорогий інтер’єр кабінету, диван, крісла, антикварний стіл. Кожна річ була по своєму прекрасна, але разом вони створили хаос, несмак, атмосферу важкості. Дівчина взяла в руку кінчики волосся і почала відрізати їх.
- Я перепрошую, для чого ви це робите?!
Мовчання обірвалось…
- Таке відчуття, що я перша хто робить речі, які вважаються дивними, хоча абсолютно нічого дивного в цьому немає. Можете придивитись до кінчиків мого волосся, воно посічене, і кожного дня з’являється все більше і більше. До перукарні я не ходжу, це зайва трата часу, тому я ношу ножиці з собою.
- Це Вас заспокоює?
- Ні, це дає відчуття, що моє і так не найкращого вигляду волосся стає більш живим. А навіщо мені тварина?
- Ви не любите тварин?
- В мене на них алергія. Це б Ви мали угледіти, містер всезнаючий. – Вона піднялась з крісла.
- У нас ще 10 хв.
- Запишіть на мій рахунок.
***
- …все просто у людей з моїм діагнозом. Безумовно все виліковується, якщо це хвороба, тільки якщо це хвороба. Від соціопатії борються методом нав’язуванням спочатку тварин, а потім і людей. Боязнь, велике і сильне боягузтво. Страх перед людьми.
Я просидівши півжиття у різного роду мозгоправів, завжди чула про цей страх. Тільки вони ніколи не питали, чи я боюся. Вони ставили діагноз написаними думками якогось вченого одного з століть. Тоді коли лікар переписав лікаря сталась втрата лікування індивідуальності.
Тук, тук, тук. Де ви є? Шукачі потойбічного, збирачі алхімічних матеріалів, рентгенологи мозку, душі, чого там ще, чого не видно? Мені здається я хотіла б поговорити з тобою, ти той хто думає, що це не хвороби, це різновид станів, характерів, настроїв, ти напевно краще знаєш.
Я народилась голим маленьким дитятом, яке вдихнувши перше повітря, хотіло ним насититись, хотіло купатись в ньому, а мене відразу запеленали, вкутали так, наче вулиця видихає сорокаградусні морози, а я задихалась від спеки. А мене далі і далі пеленали. Пізніше мене запроторили в середовище таких же, як і я. Хтось був сильнішим, хтось слабшим, хтось проявляв агресію, хтось розум. Ми всі були маленькими особами, які хотіли вершити щось нове, дізнаватися побільше. А в результаті нас травили нецікавим, нудним матеріалом, намагались зробити з нас собі подібних, а головне однакових. Ми не мали відрізнятись. Якщо ти відрізняєшся, ти сам мав піти і сісти на крісло біля шкільного психолога, який тільки й робив, що вживав багато алкоголю, за мізерну зарплату і через те, що той заробіток був мізерним.
Ми вчились боротись з настирливими вчителями життя, які самі ніколи й не жили, і ми це відчували, але з кожним днем, одягаючи нас сильніше й сильніше, щоб ми не могли протистояти, висунути навіть носа, ми здавались. Маленькі діти, які від нерозумного доросло цинізму стали здавати позиції. Ми були на війні і нас перемагали. Битви завжди завершувались синцями на сідницях, кутками та ще різного роду покараннями.
Мама, тато, ті хто дав початок мали б розуміти і підтримувати, адже одна кров і «бла…бла…бла…», а в результаті нічого такого. Мама як жінка, пестила та жаліла, тато брав пасок і лупцював, абсурд – адже це те, що суспільство називає сім’єю. Ми починаємо робити все аби їм було погано, на зло всьому світу.
Наш підлітковий вік, і тут з дитини відокремлюється щось нове, як від слова «підлітковий» слово «підлий». Тепер, коли раніше ми були всі один за одного, стали кожен окремо, «Я» народжувалось з середини всієї цієї безглуздості. Я – яке хотіло жити, не томитись в душному одязі, і «Я» почало роздягатись, бунтувати. І знову на крісло до шкільного психолога…
…Я думаю, що мене мали виховувати правильно, я ж розумію, тепер коли виросла, як потрібно виховувати, як потрібно ставитись до дитини, щоб з неї виросло не бидлоподібне створіння. Всі закінчили насильницьку школу, виживши серед тих, хто став в ряди «проти», а такі були майже всі, ті хто називав мене бунтарем. І були ще одні, вони мені подобались, ті хто здавалось все розуміє, але не хоче вмішуватись нікуди, нейтралітет, як в Швейцарії, але вони копались в тисячі книжок, шукали відповідей, і це приваблювало. Підлітковий вік розділився на три категорії: покидьки, бунтівники і нейтральна сторона або «ботани». І все одно кожною з цих категорій правили дорослі, які начебто все розуміли, знали як жити правильно. Що говорити по підлітковий вік, назвою все сказано «підлі діти».
Кожен з нас дорослішав. З’явилась дивна любов, секс, наркотики, релігія, субкультури. З’явилось стільки всього, точніше відкрився світ очам, які ще не були одягнені. І зазвичай, обов’язково щось натягувало на очі окуляри. Сім’я, друзі, робота, загалом спокуси різного роду, пиха, заздрість, пожадливість і тому подібне. Але з усіх правил є виключення, і я те виключення, коли на чиїсь очі одягнулись окуляри, я зняла останню шкарпетку. Що ж довелось після сидіти далі у психіатрів. Я повинна була або вбити світ в собі, або світ убив би мене, все просто…
***
Дівчина закінчивши свою розмову відпила каву:
- Бридка річ ці ваші напої, ви кидаєте туди надто багато цукру.
- Ви закохувались? – Лікар очікував побачити здивування, побачити хоч якусь емоцію на обличчі дівчини, але нічого…
- Я вчилась на акторському, я знаю, як контролювати емоції обличчя, я відпрацьовувала це роками. Знала, що доведеться тримати при собі всю зброю.
- Ви думаєте, що це війна? Але дайте відповідь, у Вас була кохана людина.
- Так! Він помер. Я на його фоні, була безнадійним воїном. – дівчина нарешті посміхнулась.
- Як це сталось, як він помер?
- Це не Ваша справа. Його смерть не стала для мене нічим не передбачуваним і ніяк на мене не повипливала.
- Перепрошую, але здавалося б, що тут ви проявляєте свою жорстокість?!
- …хм, напевне.
- Чому видумаєте, що так як ви живете – правильно?
- А ви думаєте, що – ні? – Пацієнтка підвела очі. – У Вас є діти?
- Так.
- І Ви думаєте, що таким життям, Ви показуєте правильний приклад?! Ви пишаєтесь собою? Ви людина яка змінила світ? Ви людина, яка виховала на порядок краще покоління ніж Ваше? Ви б хотіли, щоб Ваші діти були такими як Ви?...
- Перепрошую?! То чому Ви тут проводите свій час, якщо вважаєте, що всі навкруги живуть не так?!
- В іншому випадку мені б довелось вбити себе. – Вона знову посміхнулась і додала, - Щоб жити у цьому світі мені доводиться сидіти у Вас, а ні, то я буду бунтарем, а заколоти це рабські викрутаси, це зовсім не моє. – Дівчина піднялась з крісла і попрямувала до виходу. – А зайві десять хвилин, які Вас затримали, запишіть на мій рахунок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410134
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.03.2013
автор: Ваньоха Р.