Якось вранці, коли я збиралася до школи, у хату зайшов батько з дядьком Миколою, були чимось заклопотані, увійшли в кухню, попросили у матері води. Напившись у смак, обидва присіли до столу і почали щось обговорювати. Спочатку я не звернула на те уваги, та проходячи повз кухню, почула уривок їхньої розмови, який мене зацікавив:
«Чортяка, а не кінь!»
«Я такого дикого ще не бачив».
«Чий то він може бути?»
Підійшовши ближче, запитала:
«Про що це ви?»
«Та, кінь до нас прибився – відповів тато.
«Дивний якийсь, – мовив дядько – нікого до себе не підпускає, фиркає, на диби стає і передніми копитами норовить ударити».
«А де ж він? Я б хотіла його побачити».
«Ще чого! – обурився тато – В лоб копитом захотіла? І не думай, і, взагалі, марш до школи!»
Знаючи, що сперечатися марно, я підкорилася наказу батька.
Ранок був прохолодний і це змусило мене прискорити ходу, аби швидше дістатись автобусної зупинки звідки автобус щоранку підвозив мене у місто. Але проходячи повз пасовища, де ми випасали коней я зупинилась, бо побачила в далині самотню постать коня оповиту легкою сивиною ранкового туману. Це і був наш «загадковий прибулець».
Мені стало шкода цієї тварини, якось дивно стиснулось серце, та підійти ближче не наважилась. В пам’яті зринули недавні батькові слова.
Того дня, після уроків я, як ніколи поспішала додому. Мені не йшли з голови думки про дивного «гостя». Діставшись хутора, забігла до хати, обмінялася кількома словами з мамою, закинула сумку до своєї кімнати, швидко одягла на себе домашній одяг і подалась до конюшень. Вже в дорозі мене наздогнало мамине питання:
«Куди ж ти? А поїсти?»
«Потім, пізніше!» – відмахнулася я.
Дядько Микола саме порався біля свого улюбленця Сірика і час від часу чухав його за вушком приказуючи:
«Мій красень, хороший коник».
Мені навіть не хотілося порушувати цю ідилію, та дядько помітив мене першим.
«Дивись, Сірику, хто до нас прийшов. Юлю, ти сьогодні рано».
«Та зовсім трохи. А де тато ?»
«Поїхав з Мар’яною відвозити коня покупцеві…»
І в цей момент Сірик, котрий лишився поза увагою, ткнув носом у дядькове плече.
«Ти мій підлабузник, ревниве лошатко…»
Цього разу я перервала їхні любощі питанням:
«А, що ви вирішили робити з тим конем?»
Не повертаючись до мене мій співрозмовник продовжив:
«Ну, я ж казав, що вона сьогодні рано і тато тут ні до чого».
Потім дістав з кишені шматок рафінаду, простяг його конику й мовив:
«На ось – це останній на сьогодні».
Потім поглянув на мене і сказав:
«Ходімо звідціля швидше, бо він випросить іще».
Ми рушили далі і дядько продовжив:
«Ми розпитували людей, чи не пропадав у когось останнім часом кінь, але його ніхто не признав».
«Треба сповістити по сусіднім селам, може хтось озветься».
«Так, але поки знайдеться господар, мене час, йому треба десь жити, нехай залишається у нас».
«Я не проти, однак потрібно його обстежити, чи бува не хворий. А він нікого до себе не підпускає, наче скажений. Сама розумієш, якщо тварина хвора то залишати її тут небезпечно».
«І, що? Нічого не можна вдіяти?»
«Я пропонував твоєму батькові приспати його і тоді обстежити, хоча б узяти кров на аналіз, щоб знати точно, що з ним робити. Але то велика морока, а він людина прагматична. Розумієш?»
«І він хоче його позбутися?»
«Не знаю, казав, що подумає, та схоже на те. Він просив тобі не розповідати, то ж ти мене не видавай».
«Я постараюсь, але ви правильно зробили, що розповіли мені. Ми можемо підключити до цього маму, вона у нас «важка артилерія» разом ми обов’язково вмовимо тата аби він вас послухав».
«Ага, вона у тебе «важка артилерія», а мені як «кавалеристу» доведеться за все відповідати».
Після короткої мовчанки дядько з видихом мовив:
«Добре, я згоден».
Я поглянула на дядька, примружила очі і з лукавинкою запитала:
«Справді?»
Після ствердної відповіді, не гаючись побігла «готувати грунт».
Схилити маму на свій бік мені було не важко, вона завжди допомагала мені, коли йшлося про змову в ім’я доброї справи. Після моєї розповіді про нашого дивного приблуду і розмову з дядьком, вона сказала:
«Не хвилюйся, тато не зробить йому нічого злого. Ти ж знаєш батько з виду такий грубий, а серце у нього м’яке, добре. Я думаю його буде легко вмовити залишити коня. Але, якщо кінь дійсно так дивно поводиться, то він мусить вжити заходів безпеки. Ти повинна це розуміти».
Після короткої паузи, мама задумливо мовила:
«Микола має рацію, потрібно у будь-який спосіб обстежити тварину, щоб потім не відкрилася скринька Пандори. Ну добре війна війною, а обід за розкладом. Ти допоможеш мені приготувати вечерю?»
Звісно я погодилась.
Тато повернувся під вечір у гарному настрої, задоволений вдалим продажем коня. Це було видно вже з того, як він зайшов у подвір’я. Вгледівши нашого пса Кудлатого, що біг йому на зустріч вертячи хвостом, весело гукнув до нього:
«Що, стрічаєш господаря? Скучив значить!»
Пес підбіг ближче, став на задні лапи, передніми сперся на коліна батька і лизнув його руку, чим збурив ще більше емоцій:
«Ах ти, лисяча душа, знаєш як підлеститись, ну давай вже почухаю твого хитрого писка».
Ще трохи затримавшись біля собаки, наш господар попрямував до хати, говорячи Кудлатому:
«Ну, ходімо шукати наших дівчат, я щось смачненьке для тебе вискіпаю, за те, що ти такий хороший».
Ставши на поріг, прочинив двері і гукнув:
«Дівчата, де ви там! А вже напахнили всю хату! Мабуть якоїсь смакоти наготували, дайте що-небудь Кудлатому, бо слиною вдавиться від таких ароматів».
До нього сміючись вийшла мати і мовила:
«Та, що мені той Кудлатий, аби ти мені не охляв».
«Так я вже в хаті, то ж не дасте мені пропасти. Правда, Юлько, не дасте померти батькові голодною смертю?»
Я усміхнулась і відповіла:
«Ну це вже точно».
Скидаючи чоботи та куртку батько зітхаючи сказав:
«Ну і наморився я сьогодні, добре хоч не дарма гарну ціну за коника дали…»
Мама перервала його:
«Потім розповіси, біжи вмивайся та й будемо сідати до столу, бо схолоне все».
«Тю, точно боїться, що помру за два метри до столу».
Ставлячи на стіл вечерю мама зауважила:
«У нього гарний настрій - це добре».
Під час нашої «трапези» вона розпочала розмову, на яку я дуже розраховувала, і наче з цікавості запитала:
«Це правда, що до нас прибився кінь?»
Тато не сподівався на таке питання і навіть застиг на хвилину, потім опустив ложку на стіл, глянув з підозрою на мене, потім підняв очі на маму і запитав:
«А ти звідки знаєш?»
З того, як тато прореагував, я зрозуміла, що і його турбувала і не аби як бентежила ця тема.
«Так ви ж самі сьогодні вранці з Миколою про це говорили, ще й води в мене просили, бо він вас потомив».
«Якщо ти сама все знаєш, то чому запитуєш?»
Ще з більшою підозрою запитав батько.
«Так, просто цікаво».
Відповіді не було, після невеликої паузи мама поставила пряме питання:
«І що ви збираєтесь із ним робити?»
Батько відреагував дуже бурхливо і навіть скрикнув:
«Ну я так і знав, що це не просто так ти розпитуєш! Що? Микола вже все розпатякав?»
«А що, це такий секрет?»
«Секрет, не секрет, а я просив не розповідати, поки я не вирішу, що робити».
«Ну ти собі, як знаєш, а я вважаю, що ми маємо залишити коня у себе».
Тато, якось по злому пхикнув і вже майже переходячи на крик вигукнув:
«Ти вважаєш? Та, що ти знаєш? Він мені всю стайню рознесе, та ще якоїсь холери на ферму занесе, ти бачиш, що він зовсім не керований?!»
На що мама спокійно відповіла:
«Не кричи на мене, будь-ласка, я знаю і розумію твої побоювання, але я також знаю, що ви вже по всіх селах зробили об’яву, про те, що знайшли коня. Ану ж завтра, післязавтра прийде до тебе його господар скаже, щоб ти віддав коня, а ти йому – нема коня, на ковбасу здав».
Батько скипів і навіть грюкнув кулаком по столі, потім трохи охоловши мовив:
«Я не збираюсь вбивати коня, але тут він мені теж не потрібен. Я не повинен відповідати за чужу власність, то ж завтра духу його тут не буде».
Потім підвівся на ноги і сказав:
«Все, я йду спати».
З важким серцем кожен з нас зустрічав ту ніч. Та найважче було мені, бо то через мене між батьками сталася суперечка, але водночас мені було шкода тієї нещасної тварини. Мене мучило сумління, а душу пронизував жаль. Та втома і сон зморили мене і я піддалася їхнім чарам.**********************
(Прошу читачів висловлювати свої заувження і критику)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411086
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2013
автор: пописуха