2 розділ

Якось  вранці,  коли  я  збиралася  до  школи,  у  хату  зайшов  батько  з  дядьком  Миколою,  були  чимось  заклопотані,  увійшли  в  кухню,  попросили  у  матері  води.  Напившись  у  смак,  обидва  присіли  до  столу  і  почали  щось  обговорювати.  Спочатку  я  не  звернула  на  те  уваги,  та  проходячи  повз  кухню,  почула  уривок  їхньої  розмови,  який  мене  зацікавив:
«Чортяка,  а  не  кінь!»
«Я  такого  дикого  ще  не  бачив».
«Чий  то  він  може  бути?»
Підійшовши  ближче,  запитала:
«Про  що  це  ви?»
«Та,  кінь  до  нас  прибився  –  відповів  тато.  
«Дивний  якийсь,  –  мовив  дядько  –  нікого  до  себе  не  підпускає,  фиркає,  на  диби  стає  і  передніми  копитами  норовить  ударити».  
«А  де  ж  він?  Я  б  хотіла  його  побачити».
«Ще  чого!  –  обурився  тато  –  В  лоб  копитом  захотіла?  І  не  думай,  і,  взагалі,  марш  до  школи!»
Знаючи,  що  сперечатися  марно,  я  підкорилася  наказу  батька.  
Ранок  був  прохолодний  і  це  змусило  мене  прискорити  ходу,  аби  швидше  дістатись  автобусної  зупинки  звідки  автобус  щоранку  підвозив  мене  у  місто.  Але  проходячи  повз  пасовища,  де  ми  випасали  коней  я  зупинилась,  бо  побачила  в  далині  самотню  постать  коня  оповиту  легкою  сивиною  ранкового  туману.  Це  і  був  наш  «загадковий  прибулець».
Мені  стало  шкода  цієї  тварини,  якось  дивно  стиснулось  серце,  та  підійти  ближче  не  наважилась.  В  пам’яті  зринули  недавні  батькові  слова.
Того  дня,  після  уроків  я,  як  ніколи  поспішала  додому.  Мені  не  йшли  з  голови  думки  про  дивного  «гостя».  Діставшись  хутора,  забігла  до  хати,  обмінялася  кількома  словами  з  мамою,  закинула  сумку  до  своєї  кімнати,  швидко  одягла  на  себе  домашній  одяг  і  подалась  до  конюшень.  Вже  в  дорозі  мене  наздогнало  мамине  питання:
«Куди  ж  ти?  А  поїсти?»
«Потім,  пізніше!»  –  відмахнулася  я.
Дядько  Микола  саме  порався  біля  свого  улюбленця  Сірика  і  час  від  часу  чухав  його  за  вушком  приказуючи:
«Мій  красень,  хороший  коник».
Мені  навіть  не  хотілося  порушувати  цю  ідилію,  та  дядько  помітив  мене  першим.
«Дивись,  Сірику,  хто  до  нас  прийшов.  Юлю,  ти  сьогодні  рано».
«Та  зовсім  трохи.  А  де  тато  ?»
«Поїхав  з  Мар’яною  відвозити  коня  покупцеві…»
І  в  цей  момент  Сірик,  котрий  лишився  поза  увагою,  ткнув  носом  у  дядькове  плече.
«Ти  мій  підлабузник,  ревниве  лошатко…»
Цього  разу  я  перервала  їхні  любощі  питанням:
«А,  що  ви  вирішили  робити  з  тим  конем?»
Не  повертаючись  до  мене  мій  співрозмовник  продовжив:
«Ну,  я  ж  казав,  що  вона  сьогодні  рано  і  тато  тут  ні  до  чого».
Потім  дістав  з  кишені  шматок  рафінаду,  простяг  його  конику  й  мовив:
«На  ось  –  це  останній  на  сьогодні».  
Потім  поглянув  на  мене  і  сказав:
«Ходімо  звідціля  швидше,  бо  він  випросить  іще».
Ми  рушили  далі  і  дядько  продовжив:
«Ми  розпитували  людей,  чи  не  пропадав  у  когось  останнім  часом  кінь,  але  його  ніхто  не  признав».
«Треба  сповістити  по  сусіднім  селам,  може  хтось  озветься».
«Так,  але  поки  знайдеться  господар,  мене  час,  йому  треба  десь  жити,  нехай  залишається  у  нас».
«Я  не  проти,  однак  потрібно  його  обстежити,  чи  бува  не  хворий.  А  він  нікого  до  себе  не  підпускає,  наче  скажений.  Сама  розумієш,  якщо  тварина  хвора  то  залишати  її  тут  небезпечно».
«І,  що?  Нічого  не  можна  вдіяти?»
«Я  пропонував  твоєму  батькові  приспати  його  і  тоді  обстежити,  хоча  б  узяти  кров  на  аналіз,  щоб  знати  точно,  що  з  ним  робити.  Але  то  велика  морока,  а  він  людина  прагматична.  Розумієш?»
«І  він  хоче  його  позбутися?»
«Не  знаю,  казав,  що  подумає,  та  схоже  на  те.  Він  просив  тобі  не  розповідати,  то  ж  ти  мене  не  видавай».
«Я  постараюсь,  але  ви  правильно  зробили,  що  розповіли  мені.  Ми  можемо  підключити  до  цього  маму,  вона  у  нас  «важка  артилерія»  разом  ми  обов’язково  вмовимо  тата  аби  він  вас  послухав».  
«Ага,  вона  у  тебе  «важка  артилерія»,  а  мені  як  «кавалеристу»  доведеться  за  все  відповідати».
Після  короткої  мовчанки  дядько  з  видихом  мовив:
«Добре,  я  згоден».
Я  поглянула  на  дядька,  примружила  очі  і  з  лукавинкою  запитала:
«Справді?»
Після  ствердної  відповіді,  не  гаючись  побігла  «готувати  грунт».  
Схилити  маму  на  свій  бік  мені  було  не  важко,  вона  завжди  допомагала  мені,  коли  йшлося  про  змову  в  ім’я  доброї  справи.  Після  моєї  розповіді  про  нашого  дивного  приблуду  і  розмову  з  дядьком,  вона  сказала:
«Не  хвилюйся,  тато  не  зробить  йому  нічого  злого.  Ти  ж  знаєш  батько  з  виду  такий  грубий,  а  серце  у  нього  м’яке,  добре.  Я  думаю  його  буде  легко  вмовити  залишити  коня.  Але,  якщо  кінь  дійсно  так  дивно  поводиться,  то  він  мусить  вжити  заходів  безпеки.  Ти  повинна  це  розуміти».
Після  короткої  паузи,  мама  задумливо  мовила:
«Микола  має  рацію,  потрібно  у  будь-який  спосіб  обстежити  тварину,  щоб  потім  не  відкрилася  скринька  Пандори.  Ну  добре  війна  війною,  а  обід  за  розкладом.  Ти  допоможеш  мені  приготувати  вечерю?»
Звісно  я  погодилась.
Тато  повернувся  під  вечір  у  гарному  настрої,  задоволений  вдалим  продажем  коня.  Це  було  видно  вже  з  того,  як  він  зайшов  у  подвір’я.  Вгледівши  нашого  пса  Кудлатого,  що  біг  йому  на  зустріч  вертячи  хвостом,  весело  гукнув  до  нього:
«Що,  стрічаєш  господаря?  Скучив  значить!»
Пес  підбіг  ближче,  став  на  задні  лапи,  передніми  сперся  на  коліна  батька  і  лизнув  його  руку,  чим  збурив  ще  більше  емоцій:
«Ах  ти,  лисяча  душа,  знаєш  як  підлеститись,  ну  давай  вже  почухаю  твого  хитрого  писка».
Ще  трохи  затримавшись  біля  собаки,  наш  господар  попрямував  до  хати,  говорячи  Кудлатому:
«Ну,  ходімо  шукати  наших  дівчат,  я  щось  смачненьке  для  тебе  вискіпаю,  за  те,  що  ти  такий  хороший».
Ставши  на  поріг,  прочинив  двері  і  гукнув:
«Дівчата,  де  ви  там!  А  вже  напахнили  всю  хату!  Мабуть  якоїсь  смакоти  наготували,  дайте  що-небудь  Кудлатому,  бо  слиною  вдавиться  від  таких  ароматів».
До  нього  сміючись  вийшла  мати  і  мовила:
«Та,  що  мені  той  Кудлатий,  аби  ти  мені  не  охляв».
«Так  я  вже  в  хаті,  то  ж  не  дасте  мені  пропасти.  Правда,  Юлько,  не  дасте  померти  батькові  голодною  смертю?»
Я  усміхнулась  і  відповіла:
«Ну  це  вже  точно».
Скидаючи  чоботи  та  куртку  батько  зітхаючи  сказав:
«Ну  і  наморився  я  сьогодні,  добре  хоч  не  дарма  гарну  ціну  за  коника  дали…»
Мама  перервала  його:
«Потім  розповіси,  біжи  вмивайся  та  й  будемо  сідати  до  столу,  бо  схолоне  все».
«Тю,  точно  боїться,  що  помру  за  два  метри  до  столу».
Ставлячи  на  стіл  вечерю  мама  зауважила:
«У  нього  гарний  настрій  -  це  добре».
Під  час  нашої  «трапези»  вона  розпочала  розмову,  на  яку  я  дуже  розраховувала,  і  наче  з  цікавості  запитала:
«Це  правда,  що  до  нас  прибився  кінь?»
Тато  не  сподівався  на  таке  питання  і  навіть  застиг  на  хвилину,  потім  опустив  ложку  на  стіл,  глянув  з  підозрою  на  мене,  потім  підняв  очі  на  маму  і  запитав:
«А  ти  звідки  знаєш?»
З  того,  як  тато  прореагував,  я  зрозуміла,  що  і  його  турбувала  і  не  аби  як  бентежила  ця  тема.
«Так  ви  ж  самі  сьогодні  вранці  з  Миколою  про  це  говорили,  ще  й  води  в  мене  просили,  бо  він  вас  потомив».
«Якщо  ти  сама  все  знаєш,  то  чому  запитуєш?»
Ще  з  більшою  підозрою  запитав  батько.
«Так,  просто  цікаво».  
Відповіді  не  було,  після  невеликої  паузи  мама  поставила  пряме  питання:
«І  що  ви  збираєтесь  із  ним  робити?»
Батько  відреагував  дуже  бурхливо  і  навіть  скрикнув:
«Ну  я  так  і  знав,  що  це  не  просто  так  ти  розпитуєш!  Що?  Микола  вже  все  розпатякав?»
«А  що,  це  такий  секрет?»
«Секрет,  не  секрет,  а  я  просив  не  розповідати,  поки  я  не  вирішу,  що  робити».
«Ну  ти  собі,  як  знаєш,  а  я  вважаю,  що  ми  маємо  залишити  коня  у  себе».
Тато,  якось  по  злому  пхикнув  і  вже  майже  переходячи  на  крик  вигукнув:
«Ти  вважаєш?  Та,  що  ти  знаєш?  Він  мені  всю  стайню  рознесе,  та  ще  якоїсь  холери  на  ферму  занесе,  ти  бачиш,  що  він  зовсім  не  керований?!»
На  що  мама  спокійно  відповіла:
«Не  кричи  на  мене,  будь-ласка,  я  знаю  і  розумію  твої  побоювання,  але  я  також  знаю,  що  ви  вже  по  всіх  селах  зробили  об’яву,  про  те,  що  знайшли  коня.  Ану  ж  завтра,  післязавтра  прийде  до  тебе  його  господар  скаже,  щоб  ти  віддав  коня,  а  ти  йому  –  нема  коня,  на  ковбасу  здав».
Батько  скипів  і  навіть  грюкнув  кулаком  по  столі,  потім  трохи  охоловши  мовив:
«Я  не  збираюсь  вбивати  коня,  але  тут  він  мені  теж  не  потрібен.  Я  не  повинен  відповідати  за  чужу  власність,  то  ж  завтра  духу  його  тут  не  буде».
Потім  підвівся  на  ноги  і  сказав:
«Все,  я  йду  спати».
З  важким  серцем  кожен  з  нас  зустрічав  ту  ніч.  Та  найважче  було  мені,  бо  то  через  мене  між  батьками  сталася  суперечка,  але  водночас  мені  було  шкода  тієї  нещасної  тварини.  Мене  мучило  сумління,  а  душу  пронизував  жаль.  Та  втома  і  сон  зморили  мене  і  я  піддалася  їхнім  чарам.**********************
(Прошу  читачів  висловлювати  свої  заувження  і  критику)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411086
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2013
автор: пописуха