Колись я підійму[*s*]сь висо[*s*]ко в гори,
руками хмари обійму[*s*] і зло[*s*]влю дим.
Востаннє, я клянусь, зайду[*s*]ся болем,
і покладу йому кінець. А перед тим..
Зі сходом сонця все тобі пробачу.
На крила вітру всі образи я віддам,
Я обіцяю, я клянусь – я не заплачу!
Він їх роздасть своїм братам-вітрам.
Я обіцяю, там тоді висо[*s*]ко в горах,
з, небаченої досі, висоти,
укравши в неї гордість – відпущу[*s*]сь у море
до потойбічної сестри – до глибини.
Із того дна дістану воскресіння,
і сили у води для волі украду.
Я змию сіллю душу, і спасіння
я врешті-решт для неї віднайду.
Я вигою усі рубці, всі рани,
і, навіть, той, з дитинства, на коліні.
Із попелу відроджусь, як віками
відроджується птах, що в тебе на голіні.
І врешті відпущу[*s*], і згу[*s*]блю. Хай загубиться!
Без жодного жалю[*s*] віддам усе вітрам.
А поки.. хай я ще полю[*s*]блю – доки любиться,
допоки сили волі й гордості – ні грам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411914
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.03.2013
автор: Настя Мозгова