Коли ти наближаєшся на крок,
То ніби ошпарений знов тікаєш.
Знаєш, мені це нагадує приворот,
Коли ти не можеш без мене,
А коли вже залишається лише підійти,
То відвертаєшся, ніби лише глянути на мене –
Це непереборний біль, який гонить за сотні кілометрів,
Але навіть тоді не вщухає, стає тільки гірше…
Я розучилась писати вірші,
Бо поет – це людина, яка відчуває,
А давно не бачу нічого,
Нічого, крім зради, розчарування та байдужості.
Поету потрібно хоч трішечки щастя,
Але… Я часто кажу що я це заслужила.
Ти кажеш що ні, але кожного дня доводиш протилежне.
Я просто існую…
Мене ні для кого нема,
Не стукайте, нікого дома не знайдете.
Я в безмежній прострації,
Якщо ви теж там, то наші паралелі не пересічуться.
Як же я довго чекала весни,
Але вона не приходить.
Весь світ проти мене,
Ти проти мене…
Близька далекість – це не оксюморон у моїй голові,
Це жорстокий вирок мені.
Ти граєшся в суддю.
Може назвешся режисером і напишеш сценарій?
З банальним хепіендом і весіллям на фіналі.
Що? Занадто просто і не цікаво?
Вибач, я забула про твою неповторність
У всьому, але в мене від цього дежавю
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412476
Рубрика: Верлібр
дата надходження 25.03.2013
автор: Лілея Лозова