Наступний день був вихідним мені не треба було йти до школи, однак я прокинулась дуже рано, чомусь не спалось. Чула як зі спальні вийшов тато увімкнув світло в коридорі і невдовзі стукаючи важкими чоботами по підлозі вийшов з хати. А потім прокинулась мама увійшла до кухні і там розпочалась симфонія каструль з тарілками під «акомпанемент» газової плити, так народжувався червоний борщ. Вслухаючись в звуки рідного дому, я вирішила, що більше не засну. Відхиливши у бік теплу ковдру, спустила ноги на підлогу і сіла в ліжку, спочатку хотіла одягти халат, а потім засумнівавшись, що ще повернусь до ліжка, вбралася у повсякденний одяг, і пішла на смачні аромати. Мама вгледівши мене здивовано мовила
«Привіт! Ти чого так рано встала?»
«Та, чогось не спиться».
Відповіла я, вмощуючись на стільчик край столу.
«От і батько прокинувся ні світ, ні зоря і кудись подався, хоч би на сніданок прийшов».
«Він і досі сердиться?»
«Не знаю ввечері вдавав, що спить, а вранці зник».
Цієї миті почулися характерні звуки, тато витирав ноги об килимок на порозі. Потім прочинив двері і бадьоро вигукнув:
«Добрий ранок! Юлько, ти вже не спиш?»
Я ствердно хитнула головою у відповідь.
«Ну, тоді давайте будемо снідати».
Мама подала на стіл миски і насипала борщ, тато присів до столу і почав їсти, ми ж з мамою мовчки схилилися над мисками бовтаючи ложками страву, щоб охолола. Тато зауважив, що ми не веселі, він звісно знав причину, але вкинувши до рота ще кілька ложок
запитав:
«Ну, чого надулися, як пухирі?»
Йому ніхто не відповів і він знову узявся до їжі, але раптом застиг і після короткої мовчанки мовив:
«Добре, я згоден, робіть з тим конем що хочете, але якщо щось трапиться не передбачуване, то не питайте що буде».
Поки я ще оговтувалась від сказаного, він звернувся до мене.
«Юлю, біжи до Миколи, хай готує все, що потрібно. Я скоро прийду».
Не тямлячи себе від радості я підскочила до тата цмокнула у щоку і вибігла з хати. Мій рідний буркотун ще встиг мовити:
«А ні, щоб просто так татка цьомкнути, то вона тільки заради якогось коня це робить».
Але це говорилося вже не для мене.
Незчулася як опинилася біля дому дядька Миколи і тітки Мар’яни, навіть не пам’ятаю чи встигла привітатися з ними, та ставши перед дядьком весело сповістила:
«Тато погодився!»
Дядько, котрий ще нічого не знав лише здивовано кліпав очима зрештою оговтався від несподіванки запитав:
«На що згодився?»
«Щоб ви оглянули коня»,
«Справді? – перепитав Микола – добре, я зараз швиденько».
І заходився поспіхом взувати чоботи. Тітка Мар’яна спостерігала за нами, не тямлячи, що відбувається зрештою мовила.
«Хтось пояснить мені, що відбувається?»
Чоловік поспіхом пояснив:
«Павло дозволив оглянути приблудного коня».
«І це все? Та ви божевільні! Я вже думала, що сталася пожежа».
Ще мить і ми з дядьком мало не бігли до стаєнь на ходу обговорюючи деталі справи, по дорозі нас наздогнав тато і звернувся до Миколи:
«Здоров, партизан невдаха, з тобою у розвідку ходити небезпечно, розпатякаєш все і явки, і шифри, коротше кажучи, здав ти мене, як склотару».
«Ну, от такий я балакучий, що поробиш».
Виправдовувався той.
На наше «полювання» ми вирушили, коли вже добре розвиднилось. Порадившись трохи ми вирішили, що краще не потрапляти в поле зору коня, аби зайвий раз його не бентежити. То ж лише дядько Микола зі своєю рушницею, що мала заряд снодійного, намагаючись бути непомітним підкрадався до коня. В цей час ми з татом перебували на безпечній відстані і не привертали уваги. Коли між дядьком і конем лишалось кілька метрів, той відчувши присутність людини почав невдоволено фиркати і в цей самий час було зроблено постріл. Нещасна, налякана тварина почала дико іржати, кидалась у різні боки, ставала на диби, все більше шаленіючи. Та ліки почали діяти і поступово кінь ставав смирнішим, зрештою сон оволодів ним, він повалився на землю і заснув. Дядько подав нам знак і ми рушили до нього несучи весь лікарський реманент, котрий міг знадобитися. З далеку кінь здавався нам брудним і не доглянутим, навіть його біла шкіра скидалася більш на сіру, але коли підійшли ближче, то крім бруду побачили страшенно зранене тіло. Майже все воно було вкрите шрамами, подряпинами, надрізами і скрізь виднілися дрібні, кругленькі цятки схожі на опіки. То було настільки страшне видовище, що навіть тато, котрий видавався най холоднокровнішим з нас усіх вигукнув:
«Боже мій, та що це з ним?! – нахилився над твариною, провів долонею по за шрамованій шкірі і з співчуттям у голосі запитав наче сам у себе – Та, що за звір міг таке зробити?»
«Людина, породи двоногих, – у відповідь мовив дядько – бачиш рубці рівненькі, тварина не могла таке зробити від зубів та пазурів лишаються рвані рани і сліди від них інші. Ось це подряпина, це поріз зроблений недавно, а ці плями якісь дивні, схожі на опіки…»
Весь цей час я сиділа навколішках біля голови коня, відчувала його теплий подих, гладила шию, роздивлялася змучене тіло і так мені було шкода нещасного, що клубок підійшов до горла і не давав сказати ні слова, лише сльози просилися з очей, а слова дядька додавали ще більшого жалю. Батько, зауваживши це, мовив:
«Миколо, давай без зайвих подробиць, дитина зараз зомліє і так он ледь не плаче».
«Ой, я справді старий дурень розпустив язика, Юлю, може ти підеш а ми тут самі впораємось». Але я твердо відповіла: «Ні».
«Ну добре, тоді давайте спершу обробимо свіжі рани, щоб від цього бруду не сталося зараження – запропонував Микола». І ми взялися за діло. Так нами було виявлено ще кілька дивних плям, котрі так зацікавили нашого ветеринара, а просто в середині них виднілися якісь дрібні часточки невідомого походження оскільки ми не могли збагнути, що воно таке, то дядько зібрав їх для дослідження, щоб знати напевно. Потім узяв трохи крові, для аналізу і половина справи було зроблено. Оскільки зараз не можливо було забрати коня до стійбища ми лишили йому трохи їжі, а самі пішли з пасовища.
Дядько поспішав відвести зібрані зразки до лабораторії оскільки дорога була не близькою. А ми з татом вирішили повернутися до хати і заспокоїти мамине хвилювання, бо ж і вона вболівала за нас. По дорозі у нас зав’язалася розмова і я запитала у батька:
«Тату, а чому ти змінив своє рішення стосовно коня? Ми з мамою думали що цього вже не станеться». Він поглянув на мене і зітхаючи мовив:
«Ой, Юлько, Юлько, ти думаєш у мене душі нема? І мені шкода цієї тварини, але ж я не міг пустити до стаєнь «троянського коня»звичайно моя перша думка його позбутися, та серце не камінь, а тут ще й ви зі своїми доріканнями, от я вас і послухався. Хоч би потім не довелося шкодувати».
«Таточко, все буде добре, от побачиш – заспокоювала я».
«Ну, дав би Бог, щоб так було, як ти кажеш. Але, Юлю, дуже тебе прошу, не підходь близько до коня, щоб не трапилось біди. Він може й не злий, але ж ти сама бачила, чого бідолашний натерпівся, від такого у будь-кого «ум за розум»зайде. Прошу тебе не лізь йому під копита, щоб не трапилось біди». І я дала батькові обіцянку, що виконаю його прохання, хоча у глибині душі щось підказувало мені, що рано чи пізно я не стримаюсь і порушу свою обіцянку.
******************* Прошу читачів висловлювати свої кретичні зауваження
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412495
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2013
автор: пописуха