Осінь, дозрівають фрукти
зриває невблаганно листя вітер,
кидає на дорогу швидко
не будуть більше шелестіти.
Лягають на тротуари
не мов замащені у жовті красці
і дощ навіє хмари
для них закінчилось життя у касці.
Хто з них обнімется за руки
інший вчепится за ногу,
немов не хоче він розлуки
та нема назад дороги...
Ми всі по них пройдемся,
не будем думати що їх болить.
Від дощику під парасольою замкнемся
і не будем чути, як опавший лист кричить...
- Мені так боляче й обідно...
- Ну давай ти парашутик розкривайся!...
- Я хочу знов злетіти на цю липу рідну
парашутик не ламайся!...
- Могутній дубе тату!
- Поглянь що роблять люди?...
- Вони вже розтоптали мого брата
...не маю дітись я уже нікуди...
- Мене багнюкою змаслили
Я перекрашуватись їх то не благав...
- Попроси у вітру сили,
щоб мені хоч крила на секунду дав...
- Злетіти та прилипнути до тебе
- Я куплю супер клею!
- Я буду завжди вдячний небу!
- Я буду мріяти з вечірньою зорею!
Про вічне літо, без прощання
я буду музикою шелестіти,
я буду віяти шепотом кохання
і буду всіх радим настроєм лиш гріти.
14 жовтня 2009 року...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413278
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.03.2013
автор: Ель Демір