Мені моя казала мати,
А, може, й зовсім не моя:
Про те, що протікає хата,
І що роз‘їхалась сім‘я,
І що весь вік пропрацювала,
Та пенсії – на хліб і сіль.
Чогось надіялась, чекала,
Та тільки клопіт звідусіль.
У неї руки – темна хмара,
І ноги вже давно болять,
Для неї старість, наче кара:
Мені б такої не діждать.
– Жуки картоплю доїдають,
Дощу вже місяць, як нема,
І молоко все розбирають,
Що буду їсти, як зима?
Отак вона все говорила,
І не жалілась зовсім, ні, –
Її до бідності привчили,
Бо в праці лиш проходять дні.
Вона й тепер мені не бідка –
Була б дешева ковбаса,
Не забували б, і щоб зрідка
Якась навідалась душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413461
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 28.03.2013
автор: Мірошник Володимир