Я маю право вибору… Доволі таки умовне. Але яке вже є. Я кину монетку. Якщо орел – то таки здійсню те, що маю. Якщо решка – не буду.
Кидок монетки догори. Вона підлетіла, кілька разів перевернулась у повітрі і впала кудись униз, стукнувшись раз чи два об цегляні стіни. Очевидно, не хотіла щось вирішувати за мене. Шкода. Значить вибір таки доведеться робити мені.
Ступити крок донизу і покінчити з цим усім, чи спуститись назад до великої і гамірної компанії знайомих і продовжити святкування дня народження – для звичайної людини вибір пав би, звісно, на другий варіант, але не для мене. Для мене це до біса важкий вибір. І хтозна чому – чи то через те, що я Терези і мені доволі важко вибрати між саме двома варіантами, чи то тому, що моє життя стало справжнісіньким абсурдом і просто ідеальне для написання сценарію для якогось арт-хаусного фільму.
Ви, мабуть, хотіли б дізнатись чому. Я розповім. Час у мене є… Поки що…
[b]1…[/b]
- Ти просто непотріб! – ця фраза була б доволі очікуваною.
Але ні. Таких слів не прозвучало. Натомість я почув двохвилинну байку про мої достоїнства і свої недоліки, і про те, що це не я винен, і про те, що так просто склалось, і ще про купу іншого словесного мотлоху.
Вона казала, а я стояв, слухав, кивав головою і давав їй привід повірити, що я вірю в ці слова, що я справді розумію ситуацію і навіть не здогадуюсь, що я їй не цікавий ні з якого боку, що я для неї максимум знайомий, просто гарний знайомий.
Вона стояла, просила вибачення, я казав, що нема за що, хоча знав що є, але просто слова тут нічого не зроблять. Вона казала, щоб я не ображався, я кивав, заспокоював, що мені прикро, але не до самогубства (тут я прибріхував – мені в цей момент просто хотілось вистрілити собі у голову з дробовика щоб вже напевне). Вона наче усміхалась, хоча я бачив, що це була саме посмішка…
Зрештою вона мені кивнула «Бувай!» і пішла на свою зупинку, а я залишився стояти прямо посеред площі, не знаючи що робити.
- От і все… - мовив я сам до себе і, засунувши руки глибше в кишені своїх олдскульних джинсів, поплентався додому.
Дома я просто ліг на ліжко і почав дивитися у стелю. У свою білосніжну стелю із гіпсокартону… Десь за вікном їздили автомобілі. Трохи крапав дощ і це наганяло жахливий смуток. В навушниках грав панк-рок. Акустичний. Причому доволі сумна пісня.
- Я вкотре просрав своє щастя, - сказав я вголос.
- У вас не склались відносини? – почув я збоку і повернув голову.
Там стояв мій друг. Очевидно мама йому відчинила, поки я лежав і думав.
- Так, - відповів я. – На жаль…
- І що вона тобі сказала?
- Те, що зазвичай кажуть в таких випадках.
- Тобто, все, окрім правди?
- В десятку…
- Зрозуміло, - кивнув друг і присів на стілець. – Я так розумію, ти не йдеш на виставу?
Точно. Ми мали сьогодні йти у театр (аматорський, але нічим від цього не гірший) на прем’єру вистави. Я, він та дівчина (на жаль вже не моя).
- То ми йдемо, чи ні? – прозвучало знову питання.
- Пішли, - зітхнув я. – Шкода щоб пропали квитки, та й розвіюсь, врешті-решт.
Біля театру було людно. Добре, що ми зарезервували квитки зарання. Зараз навряд чи купили б.
- Привіт! – почув я позаду голос, повернувся і помітив знайому.
- Привіт! – відповів я. – На виставу?
- Хотіла, - відповіла вона. – На жаль, квитків нема. А ви також сюди?
- Так, - кивнув я. – Розважусь трохи. Пішли з нами. У нас якраз зайвий квиточок.
Вона потягнулась до сумочки за гаманцем, але я зупинив:
- Дарую. Все одно зайвий.
- Добре, - усміхнулась вона своєю чарівною посмішкою. – А хто не пішов?
- Моя екс-потенційна дівчина, - кинув я.
- Зрозуміло.
Вона знала про кого я, тому тут більш нічого не треба було пояснювати.
Ми зайшли до залу і зайняли свої місця. Люди шуміли, всідались. А я тупо сидів і дивився на сцену. До вистави, протягом вистави, після неї. Ні, я дивився за сюжетом. Я дивився на сцену. Якщо точно, то на праву кулісу. Я дивився і не чув, як плескали люди, як грає музика з динаміків, як щось казали актори, як мені щось кричали на вухо, як викликали швидку, як мене намагались вивести із ступору, як мене везли в лікарню…
Я цього не чув…
Лише писк… Тоненький високочастотний писк…
І більше нічого…
А потім темрява.
[b]2…[/b]
- Агов! Підійди сюди – почув я голос і помітив, що сиджу біля монітора у своїй кімнаті, а на фоні грала якась композиція «Роллікса».
- Що?! - пробурмотів я і піднявся зі стільця.
Біля шафи з моїми речами вовтузилася та сама, що буквально сьогодні казала, що заплуталась у відносинах, і що це вона винна, що ми не можемо бути разом…
- Що ти тут робиш? – мовив я, ковтнувши клубок у горлі.
- Вибираю тобі нормальний одяг з наявного, - пролунала відповідь. – Ти ж не хочеш піти в цих своїх псевдо-бриджах? В тебе є щось окрім джинсів і футболок?
Я стояв і реально не міг зрозуміти якого біса тут відбувається. Я пам’ятав, що вдень ми з’ясували відносини, ввечері я пішов у театр, а потім… Що ж було потім?...
- Ось! – почув я і відчув, що мені на плече поклали якийсь одяг.
Це була сорочка (ще й біла) та костюм.
- Якого біса ти вибираєш що мені одягнути? – мовив після короткої паузи я.
- А хто ж? – посміхнулась дівчина. – Ти ж сам мене попросив.
- Я?
- Так.
Окей, я попросив її допомогти мені одягнутись щоб піти… Стоп! Куди піти? З ким? І коли?
- А коли я йду? – задав я запитання.
- Одягнешся і підемо.
Виходить, що ми йдемо разом. Залишилось дізнатися куди. І навіщо.
В дворі загавкала собака. Я визирнув. До дверей прямував мій друг. Той самий. Один з небагатьох. Кращий. Хвилина – і він зайшов усередину. Джинси, сорочка, зверху куртка – його практично типовий одяг. Дивно, але йому в принципі все підходило. Не висіло мішком, не здавалося чужим і все таке. У мене ситуація була гірша…
- То ми йдемо, чи ні? – запитав він, потиснувши мені руку.
- Так, зараз одягнуся, - кивнув я.
Я скинув футболку і мовив:
- Як думаєш, що краще – костюм, чи джинси?
- Джинси. Не в ресторан же йдеш – в театр.
- Хто в театр ходить в джинсах? – втрутилась дівчина.
- Я наприклад, - відповів друг. – І взагалі – нормальні джинси. Що в них фігового? Олдскул рулить.
- От і я так думаю, - кивнув я і взяв з вішалки джинси замість запропонованих брюк з костюму.
А сорочку я вирішив таки вдягнути. Вона пасувала до джинсів.
Коли ми дійшли до театру, то помітили досить немалу кількість людей, що стояли назовні.
- Привіт, - почув я за спиною і повернувся.
Так, та ж сама знайома.
- Привіт, - відповів я.
- Я хотіла піти на виставу, але квитків на жаль нема. Ви також сюди? – запитала наступної миті вона.
- Так, - відповів я.
Мій мозок гарячково намагався розрулити ситуацію. Дівчина, з якою у нас не може бути відносин, виявляється, що зустрічається таки зі мною. Такого бути не може, бо я пам’ятаю, що наші відносини луснули, так і не розпочавшись. А я пішов у театр таки зі знайомою і другом і потім щось сталось… Що? І якого дідька? Так же не може бути… Що це за ідіотизм?... Що за чортівня тут коїться?...
- Ти в нормі? – почув я наче через туман голос друга і повернув голову до нього, остаточно повернувшись із задуманого стану в реальний світ.
- Так… В нормі, - відповів я і помітив, що знайомої нема на місці. – Де вона? – запитав я у практично новоспеченої дівчини і друга.
- Хто? – запитала остання.
- Тут стояла… дівчина… З твого факультету… - пробурмотів я. – Питала ще чи ми йдемо в театр. Казала, що квитків нема…
- Ні, ти щось плутаєш, - посміхнулася дівчина. – Не було її тут. Ми йшли, а потім ти різко зупинився і почав щось белькотіти. Ми злякались… І…
- Вона була, - сказав я. – Точно була! Я її бачив.
- Ну, може, привиділось, - взяв мене за плече друг. – Буває всіляке.
Я озирнувся на всі боки. Так, знайомої таки не було. Або вона пішла, поки я думав і зараз мене тупо дурили, або мені таки справді здалось.
- Пішли в театр, - кивнув я. – Таки привиділось, мабуть.
Ми зайшли, сіли, почалася вистава.
Я за сюжетом не слідкував. Просто думав. Грали, мабуть, добре, бо під кінець народ просто піднявся, аплодуючи. Я, щоб не здаватися білою вороною, також встав і почав плескати, не перестаючи все обдумувати.
Після вистави ми вийшли і пішли додому. Я провів дівчину до її будинку, незважаючи на протести, і пішов додому темною вулицею, все так само тримаючи руки в кишенях і обдумуючи ситуацію, яка склалась.
Може мені, звісно, все і приглючилось, поки я сидів за комп’ютером і першого походу в театр, а перед ним і тієї сцени з пошуком винних і не було. Можливо, й так. Але я пам’ятаю, що вона таки була… Хоча з іншого боку, сни також часто здаються згадками з минулого. І потім такі наче флешбеки, коли сни збуваються (буває й таке).
- Закурити не буде? – почув я майже над вухом і відволікся від думок.
Переді мною стояла типова гоп-компанія. Всі в костюмчиках з логотипами «Адідас», в тоненьких шапках на вуха та кедах.
- Не палю, - відповів я і хотів було піти далі, але оратор крикнув:
- А подумати?
- Не палю, - повторив я вдруге.
- Тоді стрельни чірік, - сказав другий і тупо заіржав.
- Сам зароби, - кинув я і десь глибоко всередині зрозумів, що конфлікт уже зародився і без махача тут не обійдеться.
Ті троє точно не очікували від мене такої зухвалої відповіді. Так, я не атлетичного складу. І мої біцепси навряд чи можна назвати класними.
- Ти чого такий борзий? – мовив, я так зрозумів, головний. – Крутий, да? Люди культурно попросили закурити. Тобі що, в падлу дати закурити?
- Не палю, - втретє повторив я.
- А якщо найдемо? – мовив третій, який до цього моменту мовчав.
- Значок є? – відповів я, згадавши старий прикол.
- Да ти припух, нах! – скрикнув другий і вони всі втрьох посунули прямо на мене.
В такі моменти починаєш щиро жалкувати про те, що в дитинстві так і не пішов у секцію якусь. Карате якесь, самбо, чи ще щось подібне… Хоча тоді не було коли, не було як і не було здоров’я. А змовчати я не зміг просто через те, що такий вже я гострий на язик. Гострий, коли не треба.
Тим часом я відходив назад і назад. Гопота, гидливо посміхаючись, підступала. Я розумів, що тут буде три кінцевих варіанти – або я натикнусь на паркан і опинюся практично у пастці, або тупо впаду в яму якусь (я ж спиною вперед йду), або їм набридне ходити за мною і вони таки накинуться. А я не герой бойовика, а це не фільм і тут я один трьом не надаю, як би сильно мені цього не хотілось.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почав наспівувати головний.
Я різко озирнувся і помітив, що в принципі до найближчого паркану метрів двадцять, до цих типів із п’ять. Часу лишалось до біса мало.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - знову наспівував головний.
Очевидно, він знав лише один рядок з пісні. Дивно, я думав, що всі представники даного соціального класу знають її повністю. Хоча звідки їм знати Розенбаума? Хіба вони взагалі цього автора знають?
- Гоп-стоп… - вже втретє заводив головний.
- Та задрав, блін! – скрикнув другий до головного.
- Що, блін?! – повернувся той. – Ти шо, нах, страх потіряв?!
- Тіхо, пацани! – почав їх розбороняти третій.
- Що «тіхо»?! – крикнув головний і штовхнув третього.
Я вирішив не втрачати момент і кинувся навтьоки.
- Куда, на’?! – крикнув головний і побіг слідом. – Стояти!
Я його подумки послав куди подалі і додав ходу. Як куля промчався прямою вулицею (добре, що ноги довгі і бігаю швидко), звернув в двір, проскочив провулками та вискочив на вулицю.
В наступний момент я відчув, як мене штовхнуло в бік і відкинуло на асфальт. Я впав і все тіло скувало біллю.
- Ось і все! – промайнуло в голові. – Кінець…
А потім темрява…
[b]3…[/b]
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почувся той самий неприємний голос лідера місцевої гоп-компанії.
Я стояв під самим парканом. Вони майже упритул.
- Ну, шо? – мовив головний. – Є закурити?
- Ну, не курю я. Що ж незрозумілого? – мовив я, не розуміючи яким чином я опинився тут, якщо кілька секунд тому мене збило авто… А може й не збило. Тоді що? Теж приглючилось? Але ж ці є. І вони наче реальні.
- Жалко, що не куриш, - посміхнувся головний. – Міг би й взяти…
Я переривчасто дихав, не знаючи що буде далі. Мозок відверто відмовлявся розуміти що за дурня тут відбувається і не хотів давати мені вказівки що робити…
- Да він нормально стрєманувся, - заіржав другий. – Да? – це було вже звернення до мене.
- Ага, - промимрив я.
- Ладно, живи… В слєдущій раз бери сігарєти, - кинув головний і потопав темною вулицею.
Решта двоє глянули на мене і поплентались за ними.
Я полегшено видихнув. Доволі позитивний перший досвід спілкування з гопотою. Доволі позитивний. Без втрат з мого боку. Наче без втрат… Якщо не рахувати того зіткнення з авто. Але чи було воно насправді? Я ж пам’ятаю, що отримав удар і впав на асфальт… Я пам’ятаю цей сковуючий біль… Невже нічого цього не було?...
Я потер змокріле чоло і пішов додому, намагаючись таки щось зрозуміти. Мозок категорично відмовлявся дати адекватне пояснення. Я просто йшов і намагався усвідомити як усе сталося, чому і хіба таке буває взагалі. А мозок просто закипав.
Кількасот метрів до дому, сходами на другий поверх і я ліг на ліжко. Ліг і одразу відчув, що я таки втомився. Не знаю чи морально, чи фізично, але факт є фактом.
В кишені завібрував телефон. Я підняв трубку:
- Алло?
- Чого трубку не береш? – почув я голос дівчини і помітив, що у мене таки 3 пропущених.
- Не чув. На беззвучному стояв…
- Як дійшов?
- Нормально, дякую.
- А то я вже переживати почала. Я думала, що ти десь на гопоту місцеву наткнувся, чи під машину втрапив.
О, якби ти знала наскільки права… Якби тільки знала…
- Ні, все добре, - відповів я. – Бувай.
- Чекай! Ти обіцяв мені прочитати вірш…
Вірш?!
- Який такий вірш? – запитав я, розуміючи, що я не пам’ятаю про що вона.
- Жартуєш? Я прийшла, ти попросив допомогти підібрати прикид, бо писав присвячений мені вірш… Ти що, забув?
- А, вірш? – вдав я. – Так… Але слухай… Комп’ютер вимкнений зараз. Я хочу спати. Я втомився… Давай потім?
Коротка пауза.
- Добре, - пролунала відповідь. – На добраніч.
Короткі гудки. Голос у неї був не надто задоволений.
Я зняв одяг, прийняв душ, трохи поїв, випив чаю та заліз під ковдру. День був справді ідіотський і до біса заплутаний. А це мені не подобалось… Мені взагалі не подобається коли я не в темі чогось. А тут була саме така ситуація.
Я заплющив очі і буквально за кілька хвилин поринув у світ снів…
Зранку мене розбудив телефонний дзвінок.
- Алло? – крізь сон сказав я, навіть не дивлячись на екран.
- Спиш? – почув я голос свого колеги з місця, де я колись підробляв.
- Вже ні. Щось сталось?
- Халтурка є.
- Якого плану? – запитав я.
- По твоєму профілю. Переставити систему, почистити від вірусів, трохи офісних програм, трохи мультимедійних…
- Диск з операційною системою є?
- Нема.
- Тоді буду ставити Лінукс, - сказав я.
- Тобто?
- Операційну систему від Майкрософта ставлю лише при наявності відповідного диска у клієнта, - відрізав я. – І без варіантів.
- Чому?
- Я не зобов’язаний це пояснювати.
- Бачу ти не в дусі, - мовив співрозмовник.
- Ти навіть не уявляєш наскільки. То вас влаштовують мої умови?
- Вибач. Ні.
- Всього найкращого.
Я поклав телефон біля себе і знову спробував вмоститись зручніше. Та сон вже не йшов.
- Не дали виспатись в неділю, - буркнув я і пішов на кухню.
Не дивлячись на те, що був вихідний день, всі вже порозходились по своїх справах. На плиті стояла каструля з іще теплим картопляним пюре. Я кинув собі в тарілку, увімкнув телевізор. Там йшло якесь шоу. На іншому каналі вже хтозна-яка серія чергової мелодрами для домохазяйок. Наступним був музичний канал. Грало щось з українського. Навіть не попса. І навіть україномовне. Доволі рідкісне явище на телебаченні.
Я усівся за столом і почав їсти. В голові знову спливли думки про те, що сталося вчора. Воно було ні разу не логічно і тому мені не подобалося. Ні, я не був проти, що дівчина у мене таки не зникла і що я не потрапив під колеса машини, і що не постраждав від рук гоп-компанії, але, блін, це було якось дивно усе.
Після картоплі я налив собі соку і знову сів за стіл, на якому помітив книгу. Доволі дивну. Я прогорнув кілька сторінок і помітив, що вона практично без сюжету. Просто сукупність діалогів про відносини між людьми. Нічого такого. Але один діалог привернув увагу.
«- В тебе не буває провалів у пам’яті?
- Ну, у деяких людей буває, що від надмірних об’ємів алкоголю таке стається. Буває, внаслідок якихось травм… Буває…
- А в мене на рівному місці тиждень вилетів з голови.
- Тиждень?!
- Так. З того моменту як ми почали зустрічатися і до моменту пограбування. Пам’ять з’явилась вже в ту саму ніч…
- Буває ж таке…
- І ще кілька нестиковок виявилось.
Друг кашлянув і перепитав:
- «Нестиковок»?
- Ага. Типу ляпів. Я точно пам’ятаю, що я голився перед тим як йти на те побачення, а тоді я був у неї з борідкою… І з її слів, я відпустив борідку якраз у день, коли ми почали зустрічатись.
- Ну, може й виросла за тиждень…
- Навряд чи. Крім цього я точно пам’ятаю що при тому пограбуванні я не постраждав, а її вбили…
- Що?! Але ж вона…
- Так. Я не знаю якого біса тут коїться, але такого не може бути, що її тоді випадково пристрелили, а сьогодні я її бачу живу-здорову, а у мене вогнепальна рана…
- Може тобі привиділось?»
Ситуація тут була схожа на мою. Не один в один, але доволі близька. Я глянув на обкладинку. Дивно, але автор не зазначений. Просто заголовок. І все. Без ілюстрацій. Без жодних прологів, епілогів, слів від автора, змісту та оглядів від сторонніх авторів. Просто тридцять сторінок голого тексту.
- Що за дурня? – прошепотів я і закрив книгу. – Це просто схожа вигадана ситуація… Просто вигадана… Просто в когось така фантазія. А мені під настрій співпало… Це все не насправді.
Я трохи заспокоївся і відкрив книгу на першій сторінці. Тут не було жодного тексту. Взагалі. Відкрив на п’ятій, сьомій, двадцятій – книга була порожньою. Шістнадцять чистих аркушів. Без літер. Без слів. Без нічого. Я глянув на обкладинку. Нічого… Ніякого заголовку. Ніякого автора. Просто чиста обкладинка.
- Та що ж це коїться? – скрикнув я і кинув книгу на стіл. – Якого дідька?! Як таке може бути? Там ж був текст!! Я ж бачив!
Це нагадувало ту ситуацію зі знайомою біля театру, коли я її наче бачив, але насправді ні. Хоча хтозна… Може її таки не було.
В дверях клацнув замок. Зайшов мій батько.
- Привіт, - кивнув він мені і почав ставити на стіл купу продуктів з ринку, де він вочевидь і був. – Що робиш?
- Поїв. Он книгу глянув.
- Яку? – здивувався він. – А, це мій блокнот, - усміхнувся він і кинув вказаний об’єкт собі у сумку.
Я кивнув, поставив чашку на полицю і, вийшовши надвір, сів на лавку. Все зовсім переплуталось в голові. Складалося враження, що як тільки мій мозок виявляв десь якусь нестиковочку, або щось, що було наче зайвим, то все мінялось так, щоб її уникнути. Скидалось на якусь комп’ютерну гру з перезавантаженням рівня. Дурість, але схоже, що все було саме так. Звідси випливало, що я або у грі, або контролюю світ, або у мене реально поїхав дах. А ще та книга. Чому вона стала блокнотом? Як?!
- Трясця! – скрикнув я і вдарив кулаком по стінці.
Боляче.
- Чого розкричався? – вийшов батько. – Що сталося?
- Та то таке, - усміхнувся я, одягнувши звичну маску «У мене все супер». – Нічого страшного.
- Добре, - кивнув він і зайшов назад.
Я дістав телефон. Мені потрібно було просто з кимсь поговорити. Просто поговорити, поділитися проблемою. На крайняк вислухати про його «л*йнове життя» і зрозуміти, що не так воно все фігово в мене, як здається, що буває і гірше. Так, мені потрібно було. Але не було кому. Друг, мабуть, на роботі (вчора вихідний, значить сьогодні робочий – «плаваючий» графік). Дівчині розповідати про проблеми якось неправильно. В кращому випадку просто подумає, що я стібаюсь. В гіршому – кінець відносинам (які хтозна як з’явились) і можливий візит до психопатолога, чи психіатра (не знаю, яка між ними різниця).
Не встиг я покласти телефон до кишені, як він завібрував. Висвітлювався зовсім невідомий мені номер. Наче моя мережа. Тут варіантів було небагато – або хтось з тих, про кого я волів би забути і видалив із списку контактів, або в когось нема грошей на рахунку і він взяв у когось телефон.
Зрештою я підняв трубку:
- Так?
- Ну, привіт, - почувся там чоловічий голос.
Я не знав хто це.
- Ти хто такий?
- Ти мене навряд чи знаєш – засміялись у трубці. – Я, власне, чого телефоную – зустрінемось сьогодні? О шостій біля годинника. Окей?
- Добре, - відповів я.
Там поклали трубку.
Власне, а що я втрачав? Можна і сходити. Правда стати не на зазначеному місці, а десь неподалік і дивитися хто прийде. А там буде видно. Якщо я його не знаю, то просто піти додому. Якщо ж знаю, то він сам мене помітить. Мабуть.
О пів на шосту я прийшов в зазначене місце і сів на лавці метрах у ста. Так, я люблю пунктуальність. Ненавиджу коли хтось мене чекає.
П’ята сорок…
П’ята п’ятдесят…
Без п’яти шість…
Шоста…
Я окинув поглядом місцевість. Десь неподалік ходили закохані пари, сиділи підстаркуваті люди, продавали морозиво, повітряні кульки та купу всього іншого. Типовий осінній вечір. Не було видно нікого, кого б я знав. Біля годинника теж нікого не було.
Тут два варіанти – або мене просто розіграли, або помилилися номером і потім змінили місце зустрічі. Або варіант три – особа, яка назначила зустріч, запізнюється.
- Сподіваюсь, спізнюється, - сказав я вголос.
- Ні. Я прийшов вчасно. Майже… - почувся голос і я розвернувся.
Прямо навпроти лавки стояв хлопець мого зросту в джинсах і байковій сорочці. Зовсім мені не знайомий.
- Домовились же біля годинника, - мовив він з докором у голосі.
- А я тут сів, - потиснув я плечима.
- Окей, фігня. Часу мало, тому слухай мене.
- Давай! – сказав я.
- По-перше, те, що з тобою відбувається – реально. Так, це така реальність. До біса нереальна, але нічим від того не гірша, хоча і не краща. Менше з тим. В тебе ситуації міняються на кращі, чи на гірші? Думаю, що на кращі.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений.
- Логічно. В мене на гірші, - ніби між іншим сказав мій співрозмовник і продовжив: - По-друге, краще намагайся нічого не змінювати. Я не знаю наскільки багато є варіантів розвитку життя. І в один прекрасний момент ти таки можеш просто померти, нічого не змінивши у власному житті. Ні на краще, ні на гірше. По-третє, краще нікому не казати про цю твою особливість… Я знаю, що це важко. Але факт є фактом. Звісно, право твоє. Але тоді ти швидше за все опинишся в клініці, звідки ти вже не зможеш вибратись шляхом зміни реальності. В мене така була лажа…
- Але ж ти тут, - почав було я.
- Так, я тут. Але доволі ненадовго. Мене виписали, коли я перестав казати, що життя багатоваріантне. Коли я сказав, що це все було не насправді. Коротше кажучи коли я дав їм зрозуміти, що я теж така проста сіра маса, як решта населення.
- І?
- І все. Але мене тепер, швидше за все, намагаються контролювати, оскільки вважають доволі неврівноваженим. Психічно хворим, якщо виражатись так, як вони думають.
- Чому я маю тобі вірити? – посміхнувся я.
- Вірити, чи не вірити, слухати, чи не слухати – це все твоя справа. Ти маєш право вибору, - швидко сказав мій співрозмовник.
- Як ти мене знайшов? – запитав я.
Відповіді не пролунало. Хлопець окинув поглядом місце, ковтнув слину і кинувся кудись бігти. Я сидів ні в сих, ні в тих. Я був просто шокований. З одного боку почуте ніби прояснювало поточну ситуацію. А з іншого воно було не надто правдоподібне. Хоча доволі логічне. Власне, чому я парюсь щодо того наскільки почуте схоже на правду? Те, що відбувається теж не надто справжнє якесь. Але ж воно таки відбувається. Але хіба таке може бути? А якщо ні, тоді як воно змогло статися? А може, воно й не сталося і це все мені просто здалося… Якщо так, то в мене просто дах поїхав…
Не варто було приходити. Не варто було слухати. Треба було сказати, що нікуди не піду…
Я встав з лавки і пішов вулицею додому.
- З дороги!! – почув я, повернув голову і устиг відскочити від велосипеда, який нісся прямо на мене.
- Придурок! – крикнув я і наступної миті почув виск гальм за своєю спиною.
Авто зупинилося біля самих моїх ніг. Звідти вискочив якийсь дядько і заволав на мене:
- Ти під ноги дивишся, довбню?!
- А що я? – крикнув я у відповідь. – Мене щойно той дятел на ровері ледве не збив!
Той, продовжуючи лаятись, сів назад у своє авто і поїхав далі. Я плюнув йому услід і продовжив свій шлях. Два кілометри вулицями, поворот ключа і я зайшов у будинок.
- Ти вже прийшов? – почувся голос батька з кухні.
- Так, - відповів я, знімаючи кросівки.
- Чудово, допоможи вчепити полицю під телевізор.
Я підійшов.
- Мені незручно тримати і бити одночасно. Я потримаю, а ти забий дюбель, - мовив він.
- Добре, - кивнув я і взяв викрутку.
Кілька хвилин і полиця наче була в нормі.
- Зараз принесу телевізор, - сказав тато і пішов у кімнату.
Потім вийшов звідти, тримаючи не надто легкий телевізор. Згоден, він не був спеціально для кухні, але в принципі теж сюди підходив. Зокрема по кольору.
- Супер! – сказав я. коли телик ми таки запхали на полицю.
- Фото на фоні нового телевізора на новій полиці! – скомандував батько.
Він взагалі любить все історично закарбовувати. Добре, що пам’ятний напис не зробив. Я став біля полиці і трохи сперся рукою на стінку. Іншу засунув до кишені.
- І… сииир!
Я спробував усміхнутись, але в наступний момент пролунав крик тата:
- Обережно!
Я озирнувся і тільки помітив телевізор, що падав прямісінько мені на голову. Я тільки й встиг, що скрикнути…
Потім удар!
Темрява…
Тиша…
[b]4…[/b]
- Чого розкричався? – почув я голос батька і помітив, що я сидів на лавці під будинком.
Болів кулак.
- Що сталося? – запитав тато.
- Нічого, - пробурмотів я і поторкав свою голову.
Вона не боліла, а мала б після падіння на мене телевізора. Як не дивно, але на годиннику був ранок.
- Ну й добре, - сказав батько і зайшов усередину.
Я заглянув через вікно до кухні. Полиці з телевізором не було. Не було й слідів від дюбелів, які я забивав. Очевидно, мене кинуло назад у часі. Але що ж змінилося?
В кишені завібрував телефон. Той самий незнайомий номер. Власне, я тепер знав чий він, тому трубку брати не захотів. Я ж пам’ятав чим усе скінчилось (чи все-таки скінчиться?). Той вібрував з хвилину, потім перестав. Другого дзвінка не було. Я видихнув.
Отож, що я маю? Я наче почув версію чому все так відбувається і чим це мені загрожує. Але з іншого боку не факт, що це мені хтось сказав. Можливо, це був лише глюк, витвір уяви. Як і все інше, що сталося вдруге. Тобто вдруге, але не так, як вперше…
Звучить доволі дурнувато. Але як вже є… Що ж робити?
В руці знову завібрував телефон.
- Той самий? – подумав я, але ні – телефонував моя дівчина.
- Так? – підняв трубку я.
- Привіт.
- Привіт.
- Пішли на вечірку сьогодні, - пролунала пропозиція.
- А який привід?
- День народження у моєї подруги.
- Сама не можеш піти? – запитав я ніби між іншим.
- Ти соромишся кудись зі мною піти? – прозвучав у відповідь ображений голос.
- Ні, що ти? Я просто не знаю її і якось нелогічно іти в гості до невідомої мені особи.
- Ти таки соромишся…
- Та ні! – вже скрикнув я. – Нічого я не соромлюсь! Я просто швидше за все не знаю її! Тому мені там буде як мінімум незручно.
- Думаю, ти її знаєш. Пішли.
Що ж, варіантів не було і я згодився піти.
Ввечері ми зустрілись практично біля будинку іменинниці. В руках у моєї дівчини була коробка з бантом. Ніколи не любив таку показуху.
- Заходимо! – кивнула вона.
- Умгу, - мугикнув я і ми зайшли усередину.
Поверх був майже останнім, а будинок доволі високим. На ліфті гордо висіла табличка «На ремонті» - не знаю наскільки правдива. Ми, зітхнувши, почали свій нелегкий підйом. На поверсі шостому вона зупинилась і смикнула мене за руку:
- Чекай!
- Втомилась? – запитав я.
- Не зовсім. Курити хочу.
Не запитуючи моєї думки, вона витягнула з сумочки цигарки, запалила одну і, затягнувшись, випустила клубок диму кудись убік. Я стояв збоку так, щоби не дихати нікотиновими смолами.
- Я швидко, - ніби виправдовуючись сказала дівчина.
- Та мені все одно, - відповів я. - Дарма куриш.
- Знаю. А мені подобається.
- Невже такий своєрідний кайф? – звів я брови.
- Щось типу того.
- А мені порадила б почати?
- Ні, - похитала головою вона. - Але й не забороняла б. Курити, чи не курити – вибирай сам. Ти маєш право вибору.
Так, право вибору… Я все мушу обирати сам. Бути чи не бути, палити чи не палити, вірити чи не вірити… Почуваю себе ледве не Гамлетом.
- Пішли, - кинула дівчина, погасивши цигарку і викинувши бичок.
Я кивнув і ми продовжили своє сходження на передостанній поверх. Коли ми зайшли, були вже практично всі.
- Вітаю, - радісно (можливо, й вдавано, але радісно) закричала моя дівчина, обнімаючи хазяйку свята. – Щастя, здоров’я, кохання і всього найкращого!
- Дякую, - відповіла та, усміхаючись. – Ласкаво прошу.
- Пішли, - смикнули мене за руку і я зайшов до кімнати.
З присутніх я знав всього кілька осіб. Ну, як знав – бачив кілька разів в університеті та інших місцях, куди час від часу приходив. Решту я бачив вперше. На відміну від моєї дівчини. Складалося враження, що вона знає їх усіх. Можливо, так і було. Власне, для мене це не грало жодної ролі. Тому я сів на диван, де вже вели бесіду якісь двоє, і вийняв з кишені телефон. Просто так вийняв. Імітація зайнятості. Пройшовся двічі по смс-ках. Раз по списку прийнятих та пропущених дзвінків. Після цього сховав телефон до кишені. В цей момент підійшла моя дівчина:
- Що сидиш? Пішли – щось перехопимо. Тут не буде застілля. Шведський стіл.
- Ага, - кивнув я, хоча мені було по великому рахунку плювати.
Біля столу з різними канапками та закусками ми зупинились. Я взяв кілька бутербродів, вона якісь закуски, що мені на вигляд зовсім не сподобались. Потім сіли на кілька стільців біля стінки.
- Непогано тут, так? - пролунало до мене запитання з категорії «бла-бла-бла».
- Так! – відповів я, відправляючи в рот решту бутерброда.
- Треба щось випити! Принеси, га?
Я кивнув, піднявся зі стільця і підійшов до столика. Стояло кілька порожніх стаканів. Біля них пляшка з якимось вином – ніколи в них не розбирався. Ще поруч кілька пляшок з горілкою різних виробників. Щоб був вибір…
Взявши в руки пляшку вина, я помітив, що вона була закрита.
- Налий! – кивнула моя дівчина.
- Закрита! – ніяково потиснув плечима я.
- Відкрий!
Логічно. Штопор лежав неподалік. Я вкрутив його в пробку і почав потихенько виймати. Легенький хлопок повітря, що проникло до пляшки – і корок разом із штопором було покладено на стіл. Взяв у руку пляшку і намірився налити. За спиною почувся шурхіт, скрики і в наступний момент я відчув, як хтось штовхає мене в руку.
Прямо в лікоть!
Прямо в ліктьовий нерв!
Руку наче прострілило! Такий пронизуючий біль!
- Трясця! – скрикнув я і випустив з рук пляшку.
Вона стрімко полетіла донизу, зачепивши на своєму шляху вже відкриту кимсь пляшку з горілкою та кілька фужерів.
- Ні! – крикнув я, намагаючись спіймати, але в наступний момент відчув, як на мене хтось налетів, штовхнув.
За мить пляшки та фужери досягли землі та з жахливим дзенькотом розлетілись на друзки. Алкоголь бризнув на всі боки. Частина потрапила в попільничку на столику і відразу ж зайнялась – вочевидь хтось так і не затушив цигарку. Звідти вогонь перекинувся на алкогольну калюжу і попрямував до мене. Я хотів щось скрикнути і…
- Ну, наливаєш, чи ні? – почувся голос над вухом.
Я окинув поглядом кімнату. Нічого не горіло. Нічого не було розбито. Жодних слідів пожежі, скла. Всі спокійно п’ють, їдять, спілкуються.
- Наливаєш? – повторила запитання дівчина.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений. – Ось, - і налив у фужер вина.
- Щось сталося?
- Ні-ні, все нормально. Я відійду, - сказав я і вийшов з кімнати.
В коридорі якась парочка вже цілувалась, не соромлячись бути побаченими. Я пройшов повз них і вийшов на сходи. Там не було нікого. Кількома поверхами нижче хтось палив цигарки і сюди підіймався тоненький димок.
Погляд впав на люк під стелею. Сходки туди були. Замок не висів. Власне, свіже повітря, мабуть, гарне місце для роздумів. Я видихнув, відкрив люк і піднявся нагору. В обличчя відразу ж вдарив свіжий і доволі холодний вітер. Осінній вечір, як не як.
Порожньо. Ніхто не завадить. Значить тут можна обдумати все і вся…
Спробувати розібратись.
Хоча б спробувати.
[b]0…[/b]
Отож, тепер ви розумієте мою ситуацію. Доволі паскудно, чи не так? Я вже просто заплутався у всьому і навіть у самому собі. Сказати комусь – це значить підписати собі бюлетень в дурку, мовчати також складно, оскільки це втримати в собі доволі і доволі непросто.
Тому я стою тут, біля парапету і обдумую свій доволі нелегкий вибір. Що робити? Ступити всього один крок вперед і сподіватись, що я покінчу врешті-решт з цим усім? А може спуститися вниз і продовжити гулянку, напитись і сподіватись, що печінка не витримає? А може піти, сказати комусь і хай буде що буде? А може змовчати і сподіватись, що це саме колись скінчиться?
Купа варіантів. Треба вибрати один. Монетка не захотіла вирішувати за мене. Звичайно, вона не в праві.
Я мушу зробити сам цей вибір.
Я сам повинен вирішити.
Це моє право.
Право вибору…
Кінець.
Вересень 2012.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414194
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2013
автор: William Mirovich