Усі ми були колись маленькими і в усіх нас були свої дитячі мрії. Ми мріємо і зараз і, мабуть, мріятимемо все своє життя. А хіба ж у цьому є щось погане? Вміння мріяти – це прекрасно! Адже мріючи – ми наближаємо себе до цілі. Та дитячі мрії відрізняються від того, про що ми мріємо вже у дорослому віці. Ех, якби ж то можна було повернутися в дитинство, у свої дитячі мрії?..
«4-А клас. Урок української мови. Тема уроку – твір «Моя найзаповітніша мрія».
- Дорогі діти! Зараз я попрошу вас зібратися з думками і уважно прислухатися до свого серця. Я певна, що у кожного з вас є чимало мрій. Та вам необхідно зараз буде зробити наступне: обрати серед них усіх ту єдину, найзаповітнішу мрію і, звісно ж, написати про неї твір. Тож хай вам щастить і до справи. – «Настанови вчительки дуже і дуже доречні» - подумав я і одразу ж, не замислюючись, приступив до написання. І справді - думки і серце в унісон запрацювали чорнильною ручкою у моїй правиці по розграфлених в лінійку рядочках зошита.
«…- Привіт вам, мої мрії! Даруйте, що звертаюся до вас усіх і одразу, та так склалися обставини… І ще, вибачте мені, будь ласка, проте зараз я просто змушений написати про найголовнішу із вас. Вам усім вона відома, адже ви живете у одній голові і, мабуть, не раз спілкуєтесь між собою. І так, почну…
Мріє, моя найзаповітніша мріє, а чи здійснишся ти колись? Можливо, коли я допишу, на твою честь, цього твору, щось трапиться?! Щось прекрасне! Можливо не одразу, та хоча б трішки наблизить до твого, моя люба мріє, здійснення.
Де ти зараз, татку? Де? Чому ж не бачишся зі мною: як я росту, як навчаюся, як мрію? Чому так сталося, що ти - і є, сьогодні, та, найзаповітніша моя мрія?..»
Саме цей уривок твору, що писався мною в десятирічному віці, згадався мені, коли до рук, випадково, потрапила «Газета по-українськи» зі статтею на головній сторінці про дітей сиріт, а точніше про те, як важко їм приходиться долати життєві рубежі без батьківської любові. Та найбільше вразили опубліковані, виділені жирним шрифтом, слова одного хлопчика, котрі мало не дослівно повторили те найголовніше, про що тоді, майже 25 років тому, було написано мною.
«Дивовижно» - Подумав я, перечитуючи мрію хлопчика на ім’я Дениско. – «Я ж так само, як і він, мріяв тоді, та й досі продовжую мріяти, про зустріч з батьком. А втім, хіба ж я кращий за свого батька? Я ж повторив його долю! Хоча ні, - повторив його помилку. Зараз десь, мабуть, так само росте без рідного татка моя дитина. Я навіть не знаю хто це: хлопчик чи дівчинка? Не знаю нічого.
- Агов! Михайле, це ти?! – раптом почув позад себе.
- Я! Саня?! Ти?! Скільки років...?! – Дружбан юності моєї. Несподівана зустріч.
- Як воно? Відпустили? Давно на волі? – Запитав він мене.
- Тиждень як… От намагаюся призвичаїтись до вільного життя.
- Про Настю свою чув?
- Віриш, нічого?! Геть нічого. За всіх десять років у в’язниці – жодної звісточки. А що? Де вона, як, що з нею? Тобі щось відомо?
- Спилась твоя Настя… І.., немає її вже в живих, давно немає. Три роки як загинула під колесами автівки. Чув, що й тоді вона була геть у не тверезому стані. Ти ж покинув її і ще вагітною, правда?
- Так. Вона через мене почала пити? А дитина?...
- Вона важко переживала свою долю без тебе. Не впоралась. Одразу ж після народження сина, в знемозі впоратися самотужки, почала знаходити розраду в оковитій. Хлопчика звісно ж у неї невдовзі відібрали. Сам розумієш: мати п’яничка… От і позбавили батьківських прав...
- То у мене син! Де він зараз?
- Не знаю. Це було давно. Скоріш за все у одному із сиротинців, якщо не усиновили до нині. Шукати марно. На скільки мені відомо сліди твоєї, так би мовити, сім’ї – загублено, причому вже давно. На жаль… Співчуваю.
- Все гаразд. А ти, як ти? Де ти зараз, ким працюєш?
- Я, Мішуня, працюю юристом, виховую двох дітей. Не скаржуся. Наче все добре.
- Юрист, кажеш?.. – Промовив я, а по руці, в котрій тримав газету, ніби заструменіло і мої очі опустилися знову на жирно виділені рядочки безбатченка. І я все ж спитав? – Слухай, коли ти юрист, то ти маєш знати..?
- Запитуй, чим зможу - допоможу.
- Такий, як я, що лише вийшов на волю, міг би звернутися з питанням про усиновлення дитини?
- Ти що!? – Всміхнувся товариш. – Яке усиновлення? Ти ж іще молодий, ще своїх дітей заведеш.
- Та кому я з такою історією потрібен буду?
- Та ну, що ти – у тебе ще все життя попереду, повір! А щодо усиновлення, - на жаль особам, що були засуджені, наше законодавство не дозволяє бути усиновлювачами. А в тебе ж і ще й вбивство, наскільки я знаю.
- Та не навмисне вбивство. Не хотів я його вбивати. Так сталося. Боляче згадувати.
- Вибач. На жаль, тут тобі я нічим допомогти не можу.
Ми із ним ще трохи постояли, побазікали і, обмінявшись деякими контактами, розійшлися кожен у своїх справах. Я ще раз перечитав, те що зачепило мене за живе і відкрив газету на сторінці, де пропонують роботу. – «А що я вмію?» - Запитав у самого себе. І просто в очі кинулось оголошення: «Терміново потрібні робочі на будівництво…» І я не вагаючись подався в офіс за вказаною адресою.
Приємна молода секретарка, звеліла мені зачекати, пояснивши, що шеф, прибувший звідкись з далеку, зараз саме зайнятий співбесідою і як тільки людина вийде з його кабінету, я зможу увійти. Я подякував і лише було хотів присісти, як двері кабінету начальника відчинилися і молодий чолов’яга покинув стіни офісу. Я, не зволікаючи, постукав і увійшов.
- Доброго дня. – Привітався я до солідного пана років п’ятдесяти.
- Добрий день Вам, присідайте будь ласка. Назвіться і розкажіть мені про себе: хто ви, звідки, де і ким раніше працювали?
- Савчук Михайло Валерійович. Я…
- Хто?! – Несподівано перервав мене раптово зблідлий директор, підводячись зі свого стільця. – Савчук Михайло Валерійович?! – І коли він ще раз перепитав моє ім’я, я несподівано для себе зрозумів, що моя найзаповітніша мрія дитинства – здійснилася. Передімною був – мій батько.
Ця співбесіда була мабуть найдовшою у нашому з ним житті. Як з’ясувалося, він як і я в свій час помилився, обравши шляхи злочинності. Проте йому, на відміну від мене, вдалося уникнути покарання і неволі.
- Пожалкував я про все, що сталося згодом. Проте надто пізно, щоб бути прощеним тобою, твоєю матір’ю, царство їй небесне. Я тільки-но, як приїхав сюди поцікавився вами. Та спізнився… на п’ять років спізнився. Саме стільки минуло, коли вона померла у знемозі, що мене немає поряд, а ти в неволі... Вибач. – І він заплакав.
- Ти спізнився не на п’ять років, на значно більше. Та це тепер немає значення. Я спізнився теж. Щойно дізнався про смерть матері свого сина, котрого тепер не знайти, та й навіть як би знайшов, колишньому в’язню сина не вернути.
- Поїхали. – Раптом промовив, батько і рішуче встав із-за столу. Я підвівся теж.
- Куди? – Спитав, пильно вдивляючись йому в вічі, котрі опинились за крок до мене.
- Дай тебе обійняти, синку? – Він міцно стиснув мене у своїх обіймах і продовжуючи плакати сказав: - Вибач мені, будь ласка, якщо зможеш? Вибач?
Ми їхали і розмовляли кожен про своє. Ми знайомилися, як чужі та обоє розуміли, що рідні і що тепер ми – сім’я.
Ми приїхали під мою школу. Батько звелів зачекати біля машини, а сам увійшов всередину закладу. Через хвилин десять він вийшов за руку із хлопчиком років десяти. «У мене є молодший братик» подумав собі я і всміхнувся хлопчині, що йшов невпевненими кроками. Коли вони наблизились до мене, перше, що спитало мене це хлопча було:
- Ви читали мій уривок твору? – Його допитливі очка дивились просто мені в очі, а ручка показувала на газету, котру враз від почутого далі, я випустив з рук.
- Це твій син, Михайле, Дениско. Я тільки-но, як довідався - розпочав процес його усиновлення.
«Дитячі мрії – збуваються!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414679
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2013
автор: Бойчук Роман