Передмова.
Викладаю ще одну маленьку частинку мого майбутнього роману. Навіщо? Потрібна ваша оцінка. Не намагайтесь зрозуміти сюжет. Зверніть увагу на стиль. І знайдіть якомога більше недоліків, бо я хочу вдосконалитись як автор і покращити свій твір.
Епіграф.
Ніколи не тягнути з написанням твору. Нагйоловніше- розвинути відповідну швидкість письма щоб руки встигали за думками. Писати те що думаєш спочатку важко- відволікаєшся на дрібниці, думаєш, як сформулювати, як подати правильну думку яка б усім сподобалась. Неможливо.
Не можна розділяти нероздільне на параграфи й альбоми.
17.
Свічка догоріла і згасла. В хату заглянула темрява.
- Тра вже спати. Батько заки жив, то все так казав: "Сонце з хати- треба спати". А геть шось не хочеться. А шо недобре? Ні, все файно. - Фамберт лежав на лаві, підклавши під голову старий халат. Завтрашній день обіцяв бути напруженим і цікавим. Адже він нарешті наважився.
- Завтра я проситиму Селеву вийти за мене заміж. Селева... Файна, добра дівчина. Не тра сі дивити шо дочка корчмаря. Пошлю сватів. Чесна, гарна. Як казав мій батечко покійний: "Вибирай коня розумом, а пару серцем." Розумний був чоловік. Жаль, нестало його. - Фамберт перевернувся на інший бік і зітхнув. Прийшов час нарешті сказати їй все.
- Ми ж разом ше з малого росли. Але вона багата. І татуньо її корчму має. Не схоче Селева такого жениха, ой не схоче. Ше зі двора випхне і гарбуза дасть. То шо робити? Тра шоби десь гроші сі взяли.
Гроші... Все, що в Фамберта було- це коса, сокира, три тяпки, дві мотики, лопата і три "копачки для бульби". Його батько, хоч і був мудрою людиною, але і випити дуже любив. "Раз так сі напив, шо йому чорт сі привИдів. Бігав тоді батечко круг хати з сокирою, заки сі не спотикнув і не впав."
- Якби-то я мав гроші, дав би хазяйству лад. Найняв би наймитів, землі більше купив, худобу б завів. Тоді б і Селева моя була. А так зара посватає хтось багатший з другого села.
Від таких думок Фамберту на душі робилося все важче і важче. Щоб відволіктись, він вирішив переключити увагу на щось інше.
- Дідо мій- ото людина була. Рицар! На хуторі жив біля села. А як хату спалили, то сюди сі перебрав. Закляте місце кажуть, де його хата була. Ніхто туда не ходе тепера. А який-то будинок був! Не то шо наш дерев'яний і стріха соломою вкрита. Дідо мій з каменю спорудив. І фундамент там був, і льох був. Кажуть, шо заки будинок горів, то вийти не можна ніяк було. То дід сі заховав до льоху і сидів заки вогонь не вщух.
Раптом, Фамберту спала на думку чудова ідея.
- А коли... коли дідо заховав гроші чи золото десь під будинком? Він же рицар був! Але звідки у нього шось цінне? Все пропито давно. А коли там не гроші сховані, а меч, щит чи ше яке рицарське знаряддя? А може кінська збруя? За стільки років певно все вкрали. Але ні! Туда ж ніхто не ходе, місце-то закляте!
Фамберт заснув вже під ранок зі щасливою усмішкою на губах. Він твердо вирішив взяти лопату і піти до розвалин.
Ти віриш в те, що вигадка і реальність ходять поруч? Довга дорога через ліс обіцяла бути цікавою. Фламберту завжди подобалась тиша, яку порушував лиш зелений вітер в зелених верхівках дерев, віддаючи коливаннями настільки тонкими, що сприйняти їх можна було лише тонкою душею. А у Фамберта була саме така. Рідне село- купа спогадів- перший крок, перша удача, перша радість, перший біль, розчарування- також перше. Багато хто зневажав селян, вважав їх нижчими від власного достоїнства, меншими за власне его. І саме такі високомірні люди скакали дорогою на конях, не звертаючи уваги на навколишню красу. А подивитися таки було на що! Розкинувся степ- розкинув руки, розкинув ноги і ліг поспати. Сонце високо в небі, але не настільки, щоб палити жахливою спекою, заганяючи усіх по домівках. Позаду- тридцять білявих хатинок з солом'яними стріхами. Попереду- вузеньке мереживо дороги, яка вплелась в різнотрав'я і різно-твариння. Степ... Поля пшениці, що наливається золотом Сонця і колихається, заколисуючи: так би і ліг тут. Але степ помалу віддавав свої позиції лісу. Дубова роща починалася за кількасот метрів і саме через неї потрібно було пройти, щоб попасти до пункту призначення. Слова не можуть описати тишу, яка порушується тільки сюрчанням коників і гудінням бджіл. Неможливо передати відчуття, яке охоплює кожного, хто хоч раз зупинявся на мить, щоб увібрати в себе побільше сонця. Ніби соняшник. Щоб відчути себе частиною природнього організму. Думаєте, гроші головне? Ха! Скажіть це тут, подалі від кам'яних стін міста. Тут, де споконвіку ростуть дуби, даючи приємну прохолоду подорожньому. Доведіть, не мені, Їм доведіть, що багатство- найбільше щастя. Вони лиш посміхнуться у відповідь: "Не доріс іще до розуміння справжнього. І не доростеш." талант... Попроси у дуба таланту. Не треба продавати душу! Знищуй ілюзії. Тобі кажуть, що безталанний, що недостойний, що немаєш права на життя. Повчися відповідати на такі питання в дерева. Шепотом листя, промінням сонця, життям і вічністю. Повір, що зможеш і в тебе все вийде. Неповноцінний, неповносправний, бідний... Що скаже дуб, якщо почує це? А тим-часом, думки летіли за кількома білими хмарками. Летіли на північ, бо саме там, на півночі, знаходилась мета Фамберта, будинок, який зруйновано, спалено, але не знищено. Бо пам'ять завжди збереже славетних предків навіть тоді, коли нащадки вже про все забули. Лопата на плечі, сільська говірка, неписьменність, відсутність освіти: все це компенсувалося тим вогнем, який горів в його очах. Навіть іскра з нього могла запалити і розтопити кам'яне серце. І ви- не виняток. Той, хто хоч раз бачив вогонь таланту в очах назавжди зходив зі звичного шляху, бо, усвідомлюючи мізерність свого існування, хочеться зробити набагато більше, ніж просто прожити весь свій вік, стоячи з тяпкою в полі. Ні, Фамберт знав, що народився для якоїсь великої справи і саме зараз інтуїція йому підказувала, що ця справа вже не за горами. Бо чому не ходили люди до того будинку, в якому сотню років тому останній паладін закінчив життя, випустивши свій вогонь наволю? Чому воля виявилась дорожчою за життя? Чому своя душа важила менше, ніж дві сотні чужих життів? Відповідей нема.
Дорога, нарешті, дійшла до потічка, обкладеного камінцями- великими і малими. Робота Фамберта- в десятирічному віці хлопчик любив втікати від важкої, часто непосильної праці сюди, до спокою лісового життя, любив розмовляти з птахами, зі степом, з дубом, який став йому старшим братом і вчителем. Чому в когось є шанс отримати те, що належить мені? Що мій дід залишив тут для своїх нащадків? Потік свідомості, потік відчуттів... Але все колись закінчується, як і це невеличке втілення водяної стихії, до якого Фамберт нахилився, щоб попити. І дорога також скінчилась. Ні, шлях продовжувався і далі: ось дороговказ, ось камінь, ось невід'ємна частинка того, що в природі, того, до чого кожен може доторкнутися, але не кожен осягне. Хто ти? В місті цього не зрозумієш. Бо камінь стін мовчить. Він не скаже вам про сенс життя. А хто скаже? Людина без мети- немає нічого жалюгіднішого. Жити і не знати, навіщо? Чому б тоді зразу не кинутися з моста в воду? І кидаються. Сотнями кидаються. Чому? Бо камінь глухий, він не почує тих страждань, не розділить з вами болю. Чому митці геніальності своїй завдячують природі? Чого присвячують твори полям, яблуневому цвіту, а не камінню міських вулиць? І як розпізнати талант? Нічого не має значення. тепер залишилось лише три десятки кроків. Продираючись через густі кущі, лопатою прокладаючи собі шлях через зарості кропиви і малини, Фамберт знав, що доля його буде залежати від знайденого тут. А він не з тих, хто боїться заглянути в очі майбутньому. От і пришвидшував він крок і вперто ігнорував подряпини й порізи. "Я роблю це заради НЕЇ." Долі чи майбутньої дружини? Заради них обох. І ось, нарешті, можна було дихнути вільніше, спершись на кам'яну, обліплену мохом, стіну. Фамберт вже колись бачив руїни, але так близько ще не підходив.
То як вам стиль?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415000
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2013
автор: fire_maroder