[b][color="#c26823"]На дворі осінні сутінки
Уп'ялись у душу та мозок,
Сяють вітрини б́утиків,
З манекенами в різних позах..
Кидають виклик темряві,
Та людській безпритульності..
Соромиться кіт на дереві
піддатись інстинкту згубності…
Не видно на небі місяця,
Зірки заховались з остраху,
Що їх зірвуть зі свого місця,
Шукачі з найвищого поверху.
Гарчать вантажівки з темряви,
Неначе хижі істоти,
Намацуючи дорогу фарами-
Р́оботи своєї роб́оти..
Оголене дерево скаржиться,
На дощі , на тумани та воронів,
Та КРИЧАТИ воно не наважиться,
Бо на раз буде знищене з коренем..
Ми усі загубились в цій осені,
Усі в'язні вологи та прілості,
Ми запалюємо свічки, голі-босії,
Та шукаємо інші цінності..
Ні не треба..тремтіти, боятись,
Уникати якихось обставин,
Стати жертвою намагатись,
Бо для цього немає підвалин…
Завтра ми оживемо наново,
Завтра, то є відносне поняття,
Земля буде в білому савані,
Чи у весільному платті …
Перестане скиглити дерево,
Піде кіт по ділах своїх..
душа оголеним нервом
Не битиме струмом усіх..
Завтра , то є відносне поняття..
А осінь завзята, проклята..
Та не вічна…[/color]
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417196
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.04.2013
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)