ВДОВА

Кажуть,  що  в  неї  долі  немає,а  завжди  весела  і  всюди  співає,
Трудиться  в  полі  і  вдома  працює,  прийде  до  клубу  і  там  потанцює.
Чорнії  брови,  серце  гаряче,  жаль,  що  ніхто  його  в  неї  не  бачить...
Іноді  так  защемить  воно  в  грудях,наче  бажає  щось  вимовить  людям.

Бачить,  подруга  іде  з  чоловіком,  а  в  неї  немає,  нема  чоловіка.
В  подруги  є  син,  втішний  хлопчина,  а  в  неї  немає  ні  доньки,  ні  сина.
Немає,  нікого  не  має,  а  хіба  ж  не  вродлива,  чи  може  була  вередлива?
Вірне  кохання  в  серці  дозріє,  раз  покохає,  а  вдруге  не  вміє!

Он  на  стіні  фото  солдата,  в  грізну  годину  пішов  проти  ката.
Плакали  очі,  а  дні  наче  сни,  скрипіли  над  шляхом  міцні  ясени...
Розлука,  ой  люта  розлука,  ти  глянула  в  очі  обом,
Стиснув  коханій  він  руку  і...  зник  у  степу  за  селом.

Важко  на  серці  в  Мар'яни,вчора  над  вечір  прийшли
П'яні  сільські  поліцаї,  з  хліва  корову  взяли.
Ні,  не  просила  Мар'яна,  сліз  не  лила  удова,
Серце  її  калатало:  "Лишилась,лишилась  жива!"

Бачили  очі  вдовини,  як  дві  години  підряд
Гнали  на  шлях  за  долину  хлопців  сільських  і  дівчат.
Гнали  в  Німеччину  кляті  з  рідних  домівок  дітей,
Дула  важких  автоматів  вночі  стерегли  їх  і  вдень.

Бачили  очі  вдовини,  бачили  все  наяву,
Як  у  колодязь  в  долині  кидали  жінку  живу,
Потім  за  нею  дитину,  потім  горіло  село...
Ні  ,  не  забуть  до  загину  все,  що  у  дні  ті  було!!!

Сула...  а  над  Сулою  верби  спустили  коси  до  води,
Колись  отут  була  і  гребля,  дівчата  й  хлопці  йшли  сюди,
Увечері  гармошка  грала,  лунали  голоси  дзвінкі,
На  воду  чисту  і  прозору  дівчата  кидали  вінки.

З  своїм  Іваном  і  Мар'яна  на  воду  кидали  вінки
Її  поплив  на  срібних  хвилях,  його  пішов  на  дно  ріки.
Забилось  серденько  дівоче:  "Іване,  твій  вінок  на  дні
Не  бути  в  парі  нам  з  тобою,  ой,  не  судився  ти  мені!"

Він  пригорнув  тоді  кохану  до  серця  юного  свого:
"Ой,  не  кажи  ж  ти  так,  Мар'яно,  ніхто  не  зробить  нам  цього!
Ніхто  не  сміє  розлучити  сердець  двох  з'єднаних  в  одно!"
Майнув  вітрець,  та  й  ліг  спочити  ,  немов  стомився  вже  давно...

Вони  ще  довго  так  стояли  обоє  раді  і  не  знали,  
Що  вже  на  землю  бомби  впали...  війна  розлуку  їм  несла...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418059
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.04.2013
автор: Лірика