Щодня катаюсь на маршрутному автобусі,
Але одного разу у міський тролейбус сів.
Ого, як дофіга бабусеньок та дідусів,
Ну куди ж ви їдете в годин так сім?
Лови таксі, одна мені гугнявить під ніс,
Щось не подобається, візьми і злізь.
Я стримав злість і промовчав тихенько,
Нема сидячих місць, стій собі, старенька.
А зараз скромно сємки полузаю у жменьку,
Передавайте за проїзд – кондуктор Женька
Кричить, немов він навіжений, скажений,
В рогатому усякі: злі, і навіть чемні.
Ось приклад другий: дівчина по телефону,
Сміється радісно і голосно говорить.
Тут матюки в ефір і просто бранне слово,
Тобі би, малолєтка, сидіть на стадіоні.
Але як би там не було,
Тролейбус – то великий вулик.
Вези мене вперед, давай,
Я не боюсь тебе, сарай!
Їдемо собі ми далі в вщент набитому сараї,
Немов у банці шпротів в автоклаві.
Якійсь там тьоті Клаві наступив на ногу,
Ой, наробила крику, я ж не хотів, їй богу.
Он бачу друга Сергія на задньому сидінні,
Хотів пробратись до нього, але немає вміння.
Немає змоги, зробив лише два кроки,
Вже ні туди і ні сюди, ще й збоку чую докір.
Доки ми ще будемо так їхати,
Ледве бачу за вікном чиїсь хати.
Лиш свою би я зупинку не пропустив,
А хоча, все одно на роботу вже не встиг.
Якщо Вінниця – це велике село,
То тролейбус – велика лавка у селі,
На колесах, в яку вміщаються всі,
І старі, і молоді, і великі, і малі.
Але як би там не було,
Тролейбус – то великий вулик.
Вези мене вперед, давай,
Я не боюсь тебе, сарай!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418157
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 13.04.2013
автор: I-ney