Вже давно почуття поховала до тебе я світом,
І не знаю душі,і не знаю обличчя твого.
Вибачай,я забула.Ти бачиш?Весна ходить літом...
Що сказати хотіла?Та те,що її не було.
Що захочу тобі побажати колись"Надобраніч",
Та забуду,що в світі живеш,хто для мене ти є.
І вже душу мою ти ніколи нічим не пораниш,
І ніколи не будеш коханим ти понад усе.
Чом до мене,Музо,ти тулилась?
Вибирала колір лиш очей?
Чи тобі я навіть і наснилась?
Притискала до своїх грудей?
Кращі є за мене,розумніші.
Не такі ліниві...Що ж казать...
Та такі,як я тобі миліші,
Бо тебе захочуть ще й обнять.
Ти для мене вибираєш долю,
Вчиш мене мудріших наставлять.
І не сперечатися з тобою,
Бо покинеш,не захочеш знать.
Ми з тобою досі не сварились,
Я лінива,чом все не пишу?
І одна до одної тулились,
Бо тебе так дуже я люблю.
Не свари мене,я стану краща.
Що говориш-завжди запишу.
Не ображу я тебе нізащо,
Із дощем,із вітром говорю.
Думають,що я якась блаженна,
Що бракує розуму мені.
Це душа буває засніжена
Навіть влітку,навіть навесні.
Ти завжди самотність проганяєш,
Не впускаєш навіть за поріг.
Свариш і за двері виставляєш,
Кинула сьогодні їй пиріг.
А вона його шведенько з"їла,
Просить в тебе крапельку води.
На порозі трішечки присіла,
Як її кормила ти з руки!
Ти мене навчила так багато.
Полюбили стільки он людей!
Кожен день тепер для мене св"ято.
І тулю тебе я до грудей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419821
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2013
автор: Відочка Вансель