Вона уже заміжня і дітки народились,
Та тільки у житті їй щастя не судилось.
Живе з дітьми в селі, хазяйнувать навчилась,
А чоловік все п‘є й гулять йому схотілось.
Живуть в постійних злиднях, обірвані мов старці,
І дітки босоногі не знають, що то капці.
А він все тягне з дому, йому лишень напитись,
Не хоче поруч з нею для діток він трудитись.
А дітки йому раді, бо він для них все ж татко,
Бо мати так навчала, що батько - то є батько.
Хай навіть і п’янючий, та все ж з ним хочуть гратись,
А він їх відштовхне, бо до коханки моє готуватись.
А якщо щось колись прорветься з її рота,
То він її поб‘є так, що кровить із ока.
Та ще й дітей наб‘є для того, щоб боялись,
До нього щоб на "Ви" завжди вони звертались.
Заплаче у кутку, щоб дітки те не знали,
Колись не було так, вони у двох кохали,
Він був красивий, сильний, із владою мужчина,
Її він полонив, та й і вона хотіла.
Не думала вона, що так все обернеться,
Бо змалку загадала, що з сильним лиш візьметься.
А в душу не дивилась, хотіла лиш кохання,
Та зараз вже змінила свої старі бажання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420374
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.04.2013
автор: Сергій Ранковий