В далекому селі жила проста дівчина,
Любові свою душу зрання вона навчила,
Бо думала в любові усі її здобутки.
Любити мають всі, бо як інакше бути?
Зустрівся їй хлопчина красивий і чорнявий,
І брови мов би крила, і поглядом завзятий.
У нього закохалась дівчина без вагання,
Бо так любить хотіла із вечора до рання.
Його заворожила красою свого тіла,
Не стала зволікати, а зразу закрутила.
І заплела сітями спокуси й ворожіння,
У вир свого кохання, мов яструб, захопила.
На ній він одружився, в коханні об‘єднались,
І кожну ніч вони у пристрасті купались.
Ось донька народилась, а пристрасть не вщухала,
Бо дуже їй хотілось, щоб пристрасть не минала.
Та все колись набридне, хай і ікра червона,
З‘явилася оскомина, до тіла її в нього.
Вже не така чарівна вона йому здається,
А пристрасть його тіла до іншої вже в‘ється.
Сидить сама сумує, розбилось її серце,
Любов не схаменулась, а загубилась в пеклі.
У чому ж помилилась, в думках вона гадає,
Чому ж не розпізнала, що пристрасть не кохає.
Бо пристрасть, то тварюка, яка нас пожирає,
Вона егоїстична, себе лишень кохає,
Розбещує, збиває, нас в прірву затягає,
А потім на одинці з гріхами нас лишає.
Любов - вона простіша, для тіла невагома,
Неначе і не має, лишень душі знайома,
У ній не помічаєш, що тіло постаріло,
Душею ж ти кохаєш вже душу, а не тіло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420784
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.04.2013
автор: Сергій Ранковий