І ні на кого я не нарікаю,
і не ховаю камінь про запас
на того, хто тепер не пригадає,
як вчора гнали і дурили нас.
Хвороба страху всім давно набридла.
Є плюралізм і воля, та проте
від кислого Москву ще й досі видно.
Спрацьовує стійкий імунітет.
Вже не одне державне потепління
давало віру в правду на словах.
І не одне нещасне покоління
пекло не раків, роки в таборах.
І парт-вожді у нас такі ж залізні
все вилізають, як у дощ гриби,
та й бідному народу вшкварять пісню,
щоб вилізти сухими із води.
Згрібаємо сміття зі всього світу,
щоб знову наступити на граблі.
Щоб десь іммігрували наші діти,
в чергове відірвавшись від гіллі,
Сучасні Гоголі, Кибальчичі, Гребінки
не подадуть голоблі вже назад.
Все віддадуть – і душу, і печінку,
аби між рівних гідно стати в ряд.
А тут все ті ж псарі, апологети
стають за Русь святу. Їм не в тямки,
що де не впни актора чи поета,
то прикорень – біля Росі ріки.
Химерні, та постійні їхні мрії,
зібрати менших під своє крило.
Ні кількісно, ні якісно Росії
без меншеньких нема і не було.
Звичайно, що без їхньої культури
ми теж, виходить, що ні в сих ні в тих.
Але для чого матюки й тортури
братів, [i]великоросів[/i] записних?
Не жаль, що їхні Гоголеві ночі
не досягають від Москви за Буг,
і що Гребінка дав їм [i]чорні очі[/i],
щоб не осліп культурний Петербург,
що Грін вітрильник гнав по їхніх водах,
що їхнім лісом бродить Берендей.
Жаль, що ціною нашої свободи
нас прилучали до чужих грудей,
щоб дослухались «геніїв» – Бєлінських,
мов не було ніколи і ніде
між світочів звичайних українських,
жаль, що в краю своїм лиш де-не-де
почуєш рідне материнське слово,
та й то істерика від Комі до Карпат.
Сичить зі шпальт московський адвокат,
що вже комусь забороняють мову.
Глагольтє, бяшьтє. Тільки так, як я –
колись − не далі, ніж у власній хаті.
Не лізьте на трибуни виступати,
як байстрюки, коли вже є сім’я.
Ще жаль, що більше всього «патріотів»
серед своїх безграмотних личин,
що мають владу, пишуть собі чин
і шпрехають: «Нас нє навчалі. Што ті?»
Багато чому злидень цей навчить,
щоб виправдати глас чужої крові,
своєї несиновньої любові
до мачухи, що нібито звучить,
тому що чути на [i]великій[/i] мові.
Все сватають у не свою сім’ю
заручником ганебного полону
в ординському квітучому раю,
все ставлять вище Божого закону
закони іномовної колони
про вищість над молодшими свою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421273
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.04.2013
автор: I.Teрен