Дивлюсь я навколо, та й думку гадаю, –
чи я вже у пеклі, чи в раї гуляю?
Невже наш Творець всі багатства надбав,
щоб кожен дивився і слину ковтав?
Чи може в цім світі під наглядом Бога,
відведена кожному власна дорога
до щастя i волі, якщо повезло,
чи в муки й недолю, лихому на зло?
Насунули хмарами зло i напастi,
як апокаплiпсису третiй удар.
Структурне суспiльство? –
Суцiльнi контрасти:
В вагонах – бiдовi, у джипах – мордастi,
з кравчучками – «мафiя» пре на базар.
Всi лiвi – з народом. Iдуть бастувати –
за рiк наперед з’їсти в правих зарплату.
Тягни одiяло iз того, хто пан!
Повзе, ледь жива, медицина безплатна,
Хоч є кого рiзати – нi з кого драти.
Латають бюджет, наче «Тришкин кафтан».
Армада чиновникiв – вправнi хiрурги,
де врiжуть, де вшиють, де пишуть – пропав.
Вiщують, як авгури, i без потуги
розтягують посмiшку злої наруги
над тими, хто ще домагається прав.
Наставникам легше своє вимагати.
Посiяли вiчне, то мають пожати
прямi результати учнiвських трудiв.
Щоправда, бракує нових Сухомлинських,
щоправда, ще гавкають на українську
з-за кафедр, трибун i звичайних столiв.
У сферi духовного – секс та насилля.
Закон – наче дишло. Липке марнослiв'я
з сусідським прононсом палких авторiв.
I справи церковнi на свiтськi подiбнi.
Скубуться за паству отцi благовiрнi
та гнiзда московськi снують з вiвтарiв.
А в полi тепер iнженерiв найбiльше.
Великих учених зв’язали б мiцнiше –
званнями прикрились. Знаннями – на жаль.
Ба, є i розумнi. Та тiльки пiзнiше,
коли вже протягнуть – [i]чим гiрше, тим лiпше[/i]
та тихо сапою пройдеться москаль.
У пресi – лякають, в ефiрi – стрiляють,
у владних структурах – баблом промишляють.
Марксист гегемону в кишеню залiз!
По мiсту скелет з Маніфесту блукає...
Безплатний театр. Охлократiя грає
набивший оскомину всiм «К О М У Н I З М».
I для декорацiй немає простою –
об'їдки прогресу взялись перегноєм,
бродячi собаки доповнюють фон.
Он мчать – лiмузини. Брукiвку квiтчають.
Стовбурчаться банки в металi i склi.
А поруч невидимi тiнi нiмi
і ручки, i нiжки уже простягають.
А он-де на смiтнику люди старi
в ганчiр'ї i покидьках щастя шукають.
Чому ж Ти їм, Боже, те щастя не дав?
А, може, i дав, та лукавий забрав?
За що? Чи в грiхах не погрязли без тями?
Чи брата не вбили? Чи кров не пили?
Чи мало народу накидано в ями?
Чи в свiтле майбутнє вождi не вели?
Тепер зупинились. Та чи схаменулись?
Вже прiрву шукають не рiк i не два.
Новiтнi Мойсеї?
Та ні! Калiгули
нових новобранцiв ведуть у минуле,
ослiплих вiд злостi в борнi за права.
Обранцi все чубляться бiля корита
за гасла не тi та не тi прапори.
Державнi засади свиньми переритi.
Бреде економiка, ринком побита,
бо все перевернуто дном догори.
Розтягують бiдну то влiво, то вправо.
Розшарпують куплений електорат.
А дiйна корова на ймення Держава
уперто на ратицях пнеться назад.
Гартоване в чергах цупке поколiння
вчепилось за ноги, за роги, за хвiст...
Та все ж демонструє найкраще умiння
незламний у вiчнiй борнi комунiст.
І знову шалiє вiд радостi зала.
Майстри обiцянок жадають кровi.
Програму вождя всiх народiв дiстали:
карнати й дiлити, як вiн заповiв.
Готовi до бою стiйкi демократи.
Фарбоване пiр’я в новi кольори.
Як пiвнi, шикуються в чергу спiвати.
Пiдскочить, поцвенькає та й – досипати.
.......................................................
Застрельщики теж вилiзають з нори.
Вони б показали, де раки зимують.
Новi українцi − стара рекетня.
У лавах державних пiдпiльно крокують,
здирають, як завше, рубають до пня.
Когортi сексотiв немає роботи,
нi слави, нi пенсiй, нi лишнiх пайкiв,
а їх хазяям все бракує турботи
про тiснi обiйми народiв братiв.
У цих перспектива таки не погана:
є iдол, є влада. Настала пора
за нiч переплюнути славу Богдана,
а їх протеже − кровожернiсть Петра.
Ото вже й громаду вербують на зраду.
А з тих он i пiт вже перiщить дощем.
Стоять за село, вернуть гори за правду,
Трибуни обвитi все тим же плющем.
А спiкер як висуне щось на нарадi,
то всi так i ждуть, чи не висуне ще.
Той зайцем стрибає по залу, як в лiсi.
А тi цвiрiнчать, як горобчики в стрiсi.
Той наче й мовчун, але зопалу впав.
А та каблучком його дамським − по писку,
щоб проти прогресу не галасував.
Бо є i прогрес. Вже мiжклановi сварки
ведуть на достойному рiвнi мужi.
I поки у сiнях беруться за барки,
з трибун – дiалоги високої марки.
На слух, красномовство не має межi:
– Ганьба демократiї!
– Прошу галантно ...
– Ви телепень!
– Дякую. Знять микрохвон ...
– Фашисти!
– Бандери!
– Кричіть толєрантно.
А вобщэм, пошол бы ты тра-та-та вон!
Буває з промови й серйозне виходить,
Аж щиро дивуються люди простi,
що наша мiлiцiя яйця не носить!?
– З яких, мовляв, пiр ?
А, тим бiльш, золотi !
А що вже стараються всi кандидати,
вже стiльки передано меду кутi:
той дурнем вмудрився себе називати,
той божиться взяток вже бiльше не брати,
а той розпинається.
Не на хрестi,
а он на трибунi вiд болю скривився
за неньку Вкраїну ще ледве живу.
А для достовiрностi в дулю скрутився,
немов би за це подають булаву.
Одна опозицiя хтива й манiрна,
а iнша безхмарна, безлика, наївна
надiється мовчки, як вдарить мороз,
то в русi народному вся Україна
не злiзе з кравчучки, не здасть кучмовоз.
Що ж решту турбує?
А що їм ще треба –
портфеля, квартиру, авто на прокат?
Аж смiшно. Тут мова іде про мiльярд...
Та й зручно вмостившись на сьомому небi,
плювати на нижнiх, прикривши свiй зад.
Поглянеш на гору, а там не нiмiють
і навiть вiд сорому не червонiють.
Куняють спокiйно, обнявши столи,
про новi податки на пiдданих мрiють.
Була ще надiя − майданом пройшли,
Та всі залишились, якими були.
То хоч залишається з того радiти,
що варимо сталi найменше у свiтi,
що не доганяємо США й еСеСеР,
що зменшилось чаду i збiльшилось свiтла,
то вже хоч довкiлля спочине тепер.
Що вже не пошлють нас за когось вмирати,
що плуг, а не меч заставляють кувати,
бо меч − вiддали, а орала − чортма.
Що знову село почали рятувати,
згадали про користь граблiв та лопати,
що справи серйознi не йдуть жартома.
Що верхнi щаблi тільки дурні займають,
що вже не цiлунком Іуди скрiпляють
[i]Союз нерушимый[/i] партiйні батьки,
що силою з рук їх лопат не виймають,
якими самi собi яму копають,
аби, як сконають, то хай на вiки.
Що менше дурисвiтiв буде дурити
своїх же, дурнiших вiд себе, братiв.
Бо всi «патрiоти» рвонули з копита
у рай зарубiжний, як дiм задимiв.
Що «маєм, те й маєм» – нужду та розруху,
що свiй споживаємо ядерний пил,
що хоч в кабалу вже залiзли по вуха,
та власними силами пнемось iз жил,
що привченi бiльш вiддавати, нiж брати,
що свiт окаянний пiдняв нас на смiх,
за те, що не вмiли ограбити брата,
а потiм тим коштом дурити чужих.
Що злиднi навчать економити статки,
що кислим дощем не полиємо грядки,
що все, що посіє, те й кожен пожне,
що матiр-природу живу збереже,
щоб нас не судили суворi нащадки
за те, що розтринькали жито чуже,
щоб сонце свiтило на обрiї синiм,
щоб чистим Йорданом текли ручаї,
щоб дихали вiльно у вiльнiй країнi
цiлющим повiтрям онуки мої.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421333
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.04.2013
автор: I.Teрен