Відкрила навстіж вікно, струмінь зігрітого повітря
П’янким ароматом вдарив у розчепірені ніздрі,
Замилувала око білосніжною фатою алича.
Хтось маленькою кісточкою знічев’я кинув її край дороги
Та, зрошена весняним дощем, вона міцно вчепилась за землю,
Впустивши глибоко коріння у податний вологий ґрунт.
Ось так і стоїть одна, а вітри граються нею,
Наштрикуючись подихом на гострі колючки.
Їм і не втямки, що то вгамовані терпкі сльози,
Що роками печуть роз’ятрену самітню душу.
А вона, підбита грозами, тягнеться у гору, до сонця,
Туди, де веселка, чомусь, ховає ключі від її щастя,
Вимощуючи сумнівами Господнє Благословення.
Чи то вона його не заслужила, чи ж бо не зуміла мати,
Що доля при твердому шляху полишає одиноко стояти.
28.04.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421363
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.04.2013
автор: Валентина Ланевич