При щирій сповіді в очі не дивляться... ні собі, ні тому, що поруч в той момент. І це сповідь не в священика, а душі. Мало хто здатен від всього серця покаятися у гріхах, в своїх помилках, подякувати тим, хто не покинув і, взагалі, хоч на кілька хвилин побути собою.
Ось ти йдеш дорогою свого життя, прокручуєш в голові різні обставини, як в них вчинив і що би ти ще міг зробити кращого в якихось ситуаціях.
Зараз того вже не повернути, але цю порожнечу, можливо, нездійснених мрій можна заповнити , якщо стати собою, якщо бути надвідвертим з внутрішнім "я" і напівзакритим з оточуючими.
Насправді, можна уявити когось, рідну людину або просто друга, і розказати про свої побоювання чи перемоги, просто висказатися, це так необхідно. Звичайно, про біль не розкажеш, інші його не зрозуміють, навіть тобі самому інколи важко усвідомити чому саме так ти реагуєш на деякі речі. Цей біль в кожного різний, а в тебе, без сумніву. найважчий.
Твою трагедію можуть вислухати, після поспівчувати тобі, але ніхто не зрозуміє. Навіть не знаю, чи з цим треба миритися, але звикнути слід, інакше - твоя трагедія перетвориться в життя, чи навпаки. Різниця тут мала, майже не відчутна. Можна сказати, що різниця - це ти. Тебе ж так мало в цього світі, він тебе майже не відчуває.
Головне, щоб ти себе відчував, але не тільки в такі моменти, а завжди.
Біль - тільки твій, так само як і очі, губи, тіло - це тільки твоє. Хтось може доторкнутися до них, на мить забути про власні, але все одно це залишиться лише з тобою.
Живи, твори, відкрийся собі, і тоді світ відчує втрату тебе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422700
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.05.2013
автор: Doll