«У гущавину доріжка по папороті,
повз сизих кущів,
до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.»
(Микола Хвильовий)
Я люблю писати невигадані історії – описувати бувальщини, записувати справжні спогади – це набагато цікавіше за будь-які фантазії. Єдиний недолік цього жанру – звуженість літературних прийомів. Перо інколи просто не слухається, не дозволяє фантазувати з метафорами. Правда життя буває простою і жорстокою – слова замерзають на цьому морозі реалізму. Але її черствий чорний хліб корисніший за будь-які марципани…
Це трапилось в селі П. – невеликому мальовничому селі Черленої Русі недалеко від ностальгічної долини Дністра. Я навмисно не вказую назви села. Варто мені написати це, як тут же багато різних людей скажуть, що така історія сталася зовсім в іншому селі, і було це не зовсім так. Ця історія типова – ось в чому біда. Тому назва може бути будь-яка. Спитайте старих людей – вони розкажуть Вам подібну історію, що сталася саме в їх селі.
Отже це сталося восени 1946 року. Рік в селі П. був голодним, люди їли лободу. Якраз збирали вбогий урожай і думали як дожити до весни. Приїхала з райцентру чорна машина з людьми в одностроях МГБ. Сказали, що привезли в село «уповноваженого», і що треба з головою колгоспу (якого не так давно обрали) вияснити деякі дедалі оргроботи. Його посадили в машину і повезли – більше його ніхто ніколи не бачив і про його долю нічого не чув. Щезла людина ніби і не було.
А новий «уповноважений» сказав, що він «представник радянської влади» і приїхав власне тут оцю радянську владу встановлювати. І почав свою діяльність по «встановленню радянської влади» бурхливо і з ентузіазмом. Спочатку повісив на сільраді новий червоний прапор, а на церкву великий амбарний замок, сказавши здивованим селянам, що «релігія – це опіум для народу, тому церква закривається і буде перероблена під клуб». Потім поліз на купол – не полінувався і спиляв хрест.
Після цього ходив по селу з маузером в руках. Побачивши дітей, у яких від голоду опухли животи він тикав їм в живіт маузером і сміявся: «У вас што тут всє дєті бєрємєнниє? Ха-ха-ха!» Потім підходив до селян тикав їм в обличчя своїм улюбленим маузером і шипів: «Будєтє чєм то нєдовольни – я вас всєх на Колимє згною!»
А потім наказав вантажити все зібране зерно на підводи і сказав, що хліб він здає державі. І повіз валку з мішками в райцентр. Щоправда, далеко він не заїхав – дорога йшла біля лісу – темного і густого, майже чорного. І хлопці з лісу його таки перестріли. Вість несеться швидше за людей, навіть якщо несеться серед лісу. Не було навіть стрілянини – він чи то не встиг, чи то побоявся вихопити свого маузера – перед ним були вже не беззбройні селяни. Хлопці з лісу повернули хліб назад у село і роздали людям. А «уповноважено» знайшли селяни в пилюці на дорозі – він лежав і вигукував щось незрозуміле дивлячись навколо переляканими очима. Хлопці з лісу не вбили його – погидували – тільки забрали зброю і розтрощили нанівець йому ноги. Селяни пожаліли цього «уповноваженого» (точніше те, що від нього лишилося) - погрузили на підводу і повезли в районну лікарню. Дорогою «уповноважений» періодично здіймав руки до неба і кричав: «Господи! Порятуй мене!» Той самий, що ще вчора хотів знести церву і збивав з дзвіниці хрести, раптом згадав про Бога і заговорив українською. Воістину, бувають дива непередбачувані на цій нещасній землі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423010
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.05.2013
автор: Артур Сіренко