Вільні трамваї, на коліях квіти рясні.
Чужих не впускають туди.
Всі хто стоятиме поряд, свідками стануть,
Як в такт від’їжджає кудись, у шлях романтичної мови.
Повірити тільки, він знову знайшов собі слід.
Вогні із електромереж створили сузір'я.
І звідки такі молоді багато кого загубили,
На вітер пустили зв'язки.
Шукали свободу? Смішні ви такі.
Відкрити нове мабуть просто.
Ключі це невтомні дороги.
І все без підібраних слів, скажені пригоди.
- Привіт! Гарна сукня.
- Ти брешеш мені.
- Навряд чи.
- Чому тут блукаєш? Шукаєш кохання?
- Можливо... Я вчора його загубив, здається в кишені…
- Нещастя. На радість у мене є запасне.
- О ні! Це занадто, між тим ти прекрасна.
Все розум згорів. Купуйте новий.
Доволі голодні, страшні язики.
То тіло солодке, то пристрасний звір.
Крізь теплі твої окуляри, втрачаю спрямований зір.
Це так на секунду життєвих віків. Тепер ми герої миттєвої гри.
Десь там у тумані розкішних зірок. З'явився залізний стукіт шляхів.
Я бачу як стрімко летить мандрівник.
Його тут постійно чекають. Останній нічний.
Забрав всі закоханні пари на декілька днів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423091
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.05.2013
автор: Максим Жембровський