_____________________________
1____________________________________
Ось так вранці прокинувшись, і взявши в руку портфель, повний професійної документації знову поринула Аліса в підземні тунелі та вирушила на «кохану» роботу. Ну що, всім же потрібно працювати… Врешті – решт, праця корисна для розвитку. Праця дає можливість і для всього іншого. Далі все, як зазвичай. Мила посмішка на вході охоронцю, ввічливе привіт Машуні з рецепшну, далі по компліменту все тим же «акулам» новомодного бізнесу, далі – нарада, 5ти – хвилинка, так звана, що зазвичай розтягується, як собача пісня, поки всім не набридне і шеф не дасть вказівки покинути залу, для обдумування нового геніального концепту якогось продукту. «І кожен раз подавай йому щось свіже і нове», – скаржаться всі в коридорах та покірливо намагаються вислужитись, розробляючи черговий прожект та тішачись власній геніальності. Так, потім пару зустрічей з клієнтами, котрі теж із конкретних бажань мають тільки одне : «Хочу щось нового і щоб дієве було!»
І де ж такого на всіх взяти? Але доводиться…Ну, що ж…
Потім знову офіс, звіт про проведену роботу, ескізи нового матеріалу, затвердження або доопрацювання, і так щоразу…
Таке воно життя – бентежне… Але здається, що біжиш, мов білка в колесі, наче й щось робиш – стараєшся, але кінця й краю цьому не видно… Ось і сьогодні все по цій схемі. 6 – та вечора, для подальшого професійного ривка силу надає лише кава. Навіть покурити ніколи. Все, досить, справи на сьогодні закінчено. Alles. Можна тепер і потішити себе чимось, на кшталт, тістечка з «нетверезою» вишенькою зверху, тим більше, що й Анжела дзвонила, то потрібно зустрітись, бо там завжди щось, ну дуже термінове, типу знов невдалий або навпаки роман. Їй би книжки писати про свої походеньки! Не один би Казанова позаздрив. Але поки що єдиним об’єктом для передачі інформації у неї є я. От інколи сидиш і розмірковуєш, чого ж тобі то ще для щастя не хватає? Але ні. Все ж, знаходиться причина, за що ж він мене все ж таки не кохає…Аж смішно інколи слухати. Хоча мабуть в кожного в подружки подібне життя. Тож, просто потрібно з цим змиритися. На те вона й дружба, щоб допомагати. Тож швиденько на метро, в душ, по дорозі від комода до тумбочки, на якій лежить фен, перехоплюється якийсь бутерброд. Далі кохані джинси, футболка з яскравим принтом типу «I love life» та кеди, яскраво червоні. Сьогодні гуляємо без «понтів»: типу сукенки, рюшечки, шпильки по 20 сантиметрів, сьогодні все по-простому. Далі – знову метро, і ось вже видно на горизонті таку ж леді, що сидить в своїй червоній футболці та порваних не від часу, а від моди, джинсах та вже попиває колу. Тоді вир емоцій при зустрічі, 4 години шкоди для талії та пресу і пачка скурених цигарок. Останні обіймання і крики «до зідзвону». Таксі додому. Затишне ліжко, піжама, пів годинки телебачення, де знову якісь коміки стєбуться над життям політичної еліти… А далі сон. Тільки сон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424158
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.05.2013
автор: Sama_po_Sobi